**Щоденник Олени Семенівни**
Ще ніколи не забуду того дня. На весіллі моя свекруха, Наталія Степанівна, вирішила влаштувати «сюрприз». Світло в ресторані «Калина» пригасло, а на екрані зявились мої старі фото. Ті самі, що колись робив мій колишній, який потім шантажував мене ними.
Я сиділа як оголена, під безжальними поглядами гостей. Наталія Степанівна говорила солодко, ніби загортала отруту в цукор: «Ми ж сучасні люди, розуміємо у кого не було минулого?»
Але тоді підвівся мій брат, Василь. Він нічого не сказав, просто показав відео з її корпоративу. На записі вона, пяна, приставала до молодого колеги. «Ігорчику, ну чого такий сумний?» голос її був як скрежет скла.
Зал завмер. Її чоловік, Віктор Іванович, підвівся і вийшов, навіть не глянувши на неї. Вона бігла за ним, як налякана тінь.
Мій тодішній чоловік, Олексій, лише буркнув: «Навіщо було так?» Я зняла обручку. «Ти хотів родини без таємниць? Ось тобі правда».
Два роки потому. Я живу в маленькій кватирі біля парку, пишу картини. Олексій подзвонив несподівано: «Батько подав на розлучення. Вона залишилася сама».
Василь, коли приніс тістечка, розповів: «Той хлопець із відео мій колишній колега. Він його й надіслав, казав: «Тримай, якщо ця пані забагато собі дозволятиме».
Я сміюся. Життя це не про помсту. Це про те, щоб знайти силу піти.
Тієї ночі я залишила в ресторані не лише обручку. Я залишила там дівчину, яка вірила, що терпіння це любов.
Тепер я вільна. І ніколи не озираюся.
