Дзвінок у двері розірвав весілля дитячих голосів і сміху. Кілька кольорових кульок, підвішених до стелі, здригнулися від несподіваного стуку.
«Мамо, там хтось є!» скрикнула Оленка, плескаючи в долоні.
Андрій якраз запалював пяту свічку на величезному торті. Пять років. Пять років щастя, яке ми вибороли. Я відчинила двері, очікуючи батьків маленьких гостей.
На порозі стояла жінка. Змарніла, з вигорілими очима. Без подарунка.
«Мені потрібна Віра Шевченко.»
Я стиснула двері, залишивши щілину.
«Я вас слухаю.»
Жінка не намагалася зазирнути всередину. Вона дістала з сумки фото й простягнула мені.
На знімку дівчинка. Схожа на мою Оленку. Але в незнайомій сукні, з косами, які я ніколи не заплітала.
«Що це?»
«Її звуть Марічка. Сьогодні їй теж пять,» її голос був рівний, немов читала з аркуша. «Вона моя донька.»
Я спробувала зачинити двері.
«Геть звідси, інакше викличу поліцію.»
Вона вставила руку. Пальці тонкі, але міцні.
«Пологове відділення 3. Пяте березня. Пять років тому. Ви народжували разом із мною.»
Повітря стало густим.
«Я не розумію.»
«Я теж не розуміла. Аж до минулого місяця,» вона сховала фото. «Марічці потрібне було переливання рідкісної крові. Наша не підійшла. Ми зробили тест.»
Кожне слово било по склу, за яким тримався мій світ.
«Вона не моя. А ваша не ваша.»
Сміх за спиною раптом став фальшивим.
«Їх переплутали.»
Вона подивилася мені в очі. Важко, немов навантажуючи всю свою правду.
«Я прийшла за своєю дитиною.»
Світ здригнувся. Андрій підійшов, обійняв мене.
«Віро, що тут?»
Я не могла відповісти.
Вона простягнула папірець.
«Тест. Номер мого адвоката.»
Повернулася й пішла.
Я залишилася на порозі, стискаючи аркуш. З кімнати лунало «З Днем народження!» і це звучало як вирок.
Андрій вихопив у мене папір. Його обличчя змінювалося, поки він читав.
«Брехня. Аферистка.»
Він зімяв листа й кинув у кут.
Свято тривало. Я усміхалася, приймала подарунки, різала торт. Кожне «Оленко, рости!» лунало, як дзвін у порожній голові. Я вдивлялася в її обличчя, шукаючи себе. Андрія. Щось наше.
Вночі я прокралася до кімнати Оленки. Вона спала, обіймаючи плюшевого ведмедика. Я гладила її волосся, вдихала запах дитинства. Моя. Моя.
Тоді завібрував телефон. Невідомий номер. Фото.
Дівчинка з косами. Серйозна, не по-дитячому. Вона складала пазл. У нахилі голови, у вигині брів Андрій. Його копія.
Підпис: «Марічка любить пазли. А ваша донька?»
Телефон випав з рук.
Я написала: «Що вам треба?»
Відповідь прийшла миттю.
«Поговорити. Не як вороги. Як матері. Завтра. У парку біля фонтану. Одна.»
Я прийшла раніше. Наталя вже сиділа на лавці. Сьогодні вона виглядала охайною. Не жертвою. Бізнесвумен.
«Я знала, що ви прийдете.»
Я мовчала.
«Я не сплю місяць. Відколи дізналася,» вона дивилася на воду. «Ваша донька… у неї, напевно, гарна кімната. Іграшок як у магазині.»
У голосі не було злості. Лише заздрість.
«А моя… ваша Оленка… у нас однушка. Чоловік на заводі. Ми не можемо дати їй того, що даєте ви. Але ми любимо її.»
«Що ви пропонуєте?» мій голос був сипким.
Вона повернулася.
«Я повідомляю вас. Адвокат готує позов про повернення дітей.»
«Повернення?!» я ледве дихала. «Ви говорите про них, як про речі.»
«А як інакше? Це помилка. Її треба виправити.»
Вона дістала телефон. Увімкнула відео.
«Марічко, ти знаєш, що скоро в тебе буде нова мама? Багата. Вона купуватиме тобі все.»
Дівчинка насупилася.
«У мене є мама. Ти.»
Наталя пошепки сказала:
«Діти звикають. Оленка теж звикне.»
Потім останній удар:
«Особливо коли дізнається, що ви їй не мати. А чужа тітка, яка пять років брехала.»
Щось всередині обірвалося.
Я підвелася.
«Ви праві,» мій голос був холодним. «Помилки треба виправляти. Ми зробимо тест. У найкращій клініці. З юристами.»
Я глянула на неї згори:
«А потім ви розкажете мені все. Про вашого чоловіка. Про вашу однушку. Про кожен день моєї дитини з вами.»
Я нахилилася:
«Якщо я знайду хоч одну причину вважати, що їй там було погано я вас знищу. Не як мати. Як людина, якій вкрали пять років життя її дитини.»
Війна почалася.
Ми найняли детективів. Через три дні результати тесту підтвердили: Оленка не наша. Марічка наша.
Ми сиділи на кухні до ранку. Біль ламав ребра. Але під ним вже проростала рішучість.
Через тиждень детективи принесли зві
