Можливо, і мама, але чужа. — Дочко, я ніде не маю житла. Виштовхнули мене, наче собаку. Ти… Ти ж не залишиш мене на вулиці?
Тоді Марія, коли отримала таку новину, подзвонила своїй донечці, з якою вперше говорила після трьох років. І навіть той розмова була скоріше привітанням у черзі на «Сільпо».
— Божена, ми ж з Володиміром не були одружені… Він помер. Усе його майно перейшло дітям. А вони вирішили продати квартиру і вигнали мене. Уявляєш? Мене! Я їх виховувала, доглядала, була їм як мати… — розплакалась вона.
Божена мовчала, ще залишаючись у шоку.
— У тебе ж є квартира, ти одна там живеш. Дай мамі трошки пожити, а?
Слово «мама» для Божени завжди звучало майже як образа, ніколи не несло тепла.
Батька вона не знала, навіть імені. Мама уникала цієї теми.
Коли Божена була маленька, вони жили втроєм з бабусею Олею в її квартирі в Києві. Житло було крихке: на кухні не було простору, гарячу воду часто вимикали через проблеми з трубами, а в спальні — різнокольорові шпалери, які вона вважала «стилем». Пізніше зрозуміла, що це просто бідність.
Мама часто зникала: то навчалась, то працювала, інколи залишала після себе аромат чоловічого одеколону, що змінювався.
— Мам, я за тобою скучила. Пограємо? — просила Божена, коли Марія поверталась пізно вночі. — Спи вже. Завтра пограємо, — відмахувалась мати. — Мам, а я так за тобою сумую… — — Я теж, але життя складне.
Тим завершувалися розмови, а «завтра» ніколи не приходило.
Коли Божені було вісім, Марія познайомилась із Володимиром — розлученим чоловіком, що виховував двох дітей. Це був рідкісний випадок, адже така зустріч зазвичай свідчить про порядність і відповідальність.
Спочатку все було добре: він виводив Марію в ресторани, театр, іноді брали й її з собою. Мама почала посміхатися і рідше сварилася з бабусею.
Коли Марія повідомила, що переїжджає до Володимира, Божена спочатку раділа. Мама знову буде поруч! І нарешті у неї з’явиться справжня сім’я. Вона мріяла про дружбу з дітьми Володимира, спільні вечері, перегляд мультфільмів, ігри…
А в день переїзду мрії розлетілися.
У Володимира була простора трьохкімнатна квартира. Діти мали окремі кімнати і нічого не хотіли змінювати.
— Я не буду жити з нею! — закричала Катерина, однолітка Божени, коли в її кімнату принесли розкладушку. — Це моя кімната! Моя!
Дівчина впала в грандіозну істеричку, била ногами, плакала. Володимир ледве намагався втішити доньку, Марія навіть не втручалась.
Залишився запасний варіант — Артем, син Володимира.
— Вона ж дівчина. Буде якось… не так, якщо ми будемо жити разом, — одразу сказав він.
І він мав рацію. Артему щойно виповнилося чотирнадцять, він хотів свободи і особистого простору, а в його кімнату намагаються вселити майже незнайому дівчину.
Батьківська спальня не розглядалася ні Марією, ні Володимиром.
— Ну, поки живеш тут, — пробурмотіла мати, допомагаючи Володимиру переставити розкладушку на кухню. — Поки брат і сестра не звикнуть. Пізніше розберемося.
Жити «тут» було неймовірно важко.
Щоранку Божена прокидалась о шостій. У той же час Володимир піднімався і готував собі каву та яєчню. Вночі її часто будив Артем, який підходив за незапланованими перекусами.
А ще у неї не було власного місця в цьому будинку. Зовсім.
— Прибери свої книжки, ми вечеряємо! Хоч би запитала, перш ніж розкладаєш зошити, — бурчала Марія, коли Божена намагалася робити уроки за кухонним столом.
Вона складала підручники назад у рюкзак і йшла читати у ванну, поки її не вигнали й звідти.
— Мам, здається, мені буде краще у бабусі, — сказала колись Божена. — Там я нікому не заважаю.
У той момент Марія різала овочі для борщу, не обернувшись.
— Якщо ти не змогла знайти спільну мову з дітьми… Можливо, так і краще для всіх.
Вона не плакала, не намагалась переконати залишитися, не обіцяла нічого змінити. Просто пожала плечима і погодилась.
Після цього дівчина часто задавала собі питання: що з нею не так? Чому мама не хоче її бачити? Чому не приходить на 1‑го вересня? Чому не відвідує батьківські збори?
Вона обережно питала про це бабусю Олю, та та лише намагалася пом’якшити удари правди.
— Мама тебе любить. Просто… по‑своєму. Люди різні… — казала вона, коли Божена плакала на її плечі.
Дівчина відчувала себе сиротою. Мама дзвонила
