— Орися, мамо, я ніде не живу. Вигнали мене, мов собаку! Ти ж не залишиш мене на вулиці?
Отримавши таку новину, Марина швидко набрала доньку, з якою останній раз говорила три роки тому. І то був скоріше обмін «привіт» у черзі до «Київської» крамниці, ніж справжня розмова.
— Ору, ми ж з Савою ще не одружені… Він помер. Усе його діти успадкували. А вони вирішили продати квартиру і вигнали мене. Уявляєш? Мене! Я їх виростила, доглядала, була для них мамою… — всхлипає Марина.
Орися мовчить, ще в шоці.
— У тебе ж є квартира, ти сама в ній живеш. Дай мамі трохи пожити, а?
Слово «мама» для Орися завжди звучало майже як образа, ніколи не несло тепла.
Батька Орися не знала зовсім, навіть імені. Мама ухилялась від цієї теми.
Коли Орися була маленька, вони жили втроє з бабусею в її квартирі на Подолі. Тісно і бідно: на кухні не розвертатись, гарячу воду вимикали через проблеми з трубами, а в великій спальні липли різнокольорові шпалери. Дитина вважала це «стилем», а доросла зрозуміла, що грошей на ремонт просто не було.
Мама постійно кудись зникала: то вчилася, то працювала. Часом з неї пахло чоловічим одеколоном, а аромат змінювався часто.
— Мамусю, я за тобою сумувала. Пограємо? — просила Орися, коли Марина повернулася пізно ввечері.
— Спи вже. Завтра пограємо, — відмахувалась вона.
— Мамусю, а я так сумую…
— Я теж. Але життя — складна штука.
Усі розмови закінчувалися на «завтра», а «завтра» ніколи не приходило.
Коли Орися було вісім, Марина познайомилася з Владиславом — розлученим чоловіком з двома дітьми. Рідкість у наш час, бо це звичайно свідчить про відповідальність.
Спочатку все було чудово. Він виводив Марину в ресторани «Київська», у театр «Березіль», іноді брали Ориську з собою. Мама почала частіше посміхатися і рідше сваритися на бабусю.
Коли Марина повідомила, що переїжджає до Владислава, Орися спочатку раділа: «Мама знову поруч! Нарешті отримаю справжню сім’ю!» Мріяла про дружбу з дітьми Владислава, спільні вечері, перегляд мультфільмів, ігри…
А в день переїзду мрії розлетілись, наче листя в бурю.
У Владислава була простора трьохкімнатна квартира. Діти жили в окремих кімнатах і ніхто не хотів відмовлятись від своїх звичок.
— Я не буду жити з нею! — закричала Катерина, ровесниця Орися, коли в її кімнату принесли розкладушку. — Це моя кімната! Моя!
Дівчинка впала у грандіозну істеріку, кидала ноги, кричала. Владислав ледве намагався заспокоїти доньку, а Марина навіть не втручалась.
Залишився запасний варіант — Артем, син Владислава.
— Вона ж дівчинка. Буде якось… ненормально, якщо ми будемо жити разом, — одразу сказав він.
І він мав рацію. Артему щойно виповнилося чотирнадцять, він жадав свободи і особистого простору, а тепер у його кімнату намагаються вселити майже незнайому дівчину.
Про батьківську спальню навіть не йшлося — Марина і Владислав цього варіанту не розглядали.
— Ну, поки живеш тут, — пробурмотіла мати, допомагаючи татусю перетягнути розкладушку на кухню. — Поки брат і сестра не звикнуть. Потім розберемось.
Життя «тут» виявилось надзвичайно складним.
Щоранку Орися прокидалась о шостій. Саме в цей час Владислав піднімався і готував собі каву з яєчнею. Пізно вночі Артем підходив до неї, аби влаштувати незаплановані перекуси.
А ще у будинку не було навіть кутка для неї. Зовсім.
— Прибери книжки, ми вечеряємо! Хоч би запитала, перш ніж розкладати зошити, — бурмотіла Марина, коли Орися намагалась робити уроки за кухонним столом.
Дівчина кидала підручники назад у рюкзак і йшла читати у ванну, доки її не вигнали звідти.
— Мамусю, мені здається, мені краще у бабусі, — сказала Орися одного разу. — Там я нікого не турбую.
Марина в цей момент різала моркву для борщу. Не обернулася.
— Ну, раз ти не змогла знайти спільну мову з дітьми… Може, так і краще для всіх.
Вона не плакала, не просила залишитись, не обіцяла нічого змінити. Просто підняла плечі і кивнула.
Після цього дівчина часто задавалась питанням: «Що зі мною не так? Чому мама не хоче мене бачити? Чому не приходить на 1‑те вересня? Чому не відвідує батьківські збори?»
Вона акуратно питала про це у бабусі, та та лише намагалась гладко відповісти.
— Мама тебе любить. Просто… по‑своєму. Люди різні… — говорила бабуся, коли Орися плакала їй на плече.
Дівчина відчувала себе сиротою. Додому телефонували рідко — не частіше одного разу на місяць. На 8‑те березня не вітавши: «Ти ще не жінка». Дні народження іноді забували. А на Новий рік, якщо й надсилали подарунки, то це були колготки, дешево упаковані набори косметики чи щоденники.
