Рідні зрадили мене заради грошей та нерухомості. Сестра викреслила мене зі свого життя.
Мене звуть Соломія, мені 36. Зараз я щаслива дружина й мати чудової дівочки. Живу на Вінниччині, у затишному будиночку, де завжди пахне хлібом і теплом. Це моя яскрава реальність. А минуле — темна, заплутана і болюча історія, яку я носила в собі, ніби закривавлену рану.
Я зрозуміла: родинні зв’язки не завжди означають любов. Іноді це лише видимість, за якою ховаються жадібність, зрада й холодний розрахунок. Та доля розпорядилася так, що, після втрати тих, кого вважала близькими, я знайшла справжнє щастя.
Наша родина була чималою: мама, два її брати й старша сестра Дарина — на дванадцять років старша за мене. Ми з нею ніколи не були близькі. Коли я бігала у дворі з ляльками, вона вже зустрічалася з хлопцями. Ми росли в невеличкому містечку біля Житомира. Мене назвали на честь молодшого маминого брата — Богдана, якого мама практично виростила сама. Він був для неї немов син, а для мене — веселий дядько, завжди з подарунками та жартами.
Але одного дня він просто зник. Пізніше мама сказала, що він пішов у гори. Довгий час про нього не було ні чутки ні духу, аж поки через роки він не почав писати. До того часу я вже була дорослою, а Дарина жила у Києві з чоловіком і дітьми.
Після школи я вступила у два університети — один у Києві, інший у Чернігові. Батьки хотіли, щоб я залишилася ближче. Але Дарина одразу поставила умову: «Не думай, що будеш жити у нас». Ці слова остаточно визначили мій вибір — я поїхала до столиці. Батьки підтримали.
Спочатку жила в гуртожитку, потім з подругами зняли квартиру. Батьки в той час продали квартиру й переїхали до села біля Умані. Вклали гроші у старий хатінку моїх діда та баби: розбили сад, завели курей, козу, свиню.
І ось тоді сестра раптом «згадала» про батьків. Почала часто їздити до них, нібито з турбою, але насправді — щоб вивезти цілий багажник продуктів. Мені теж щось передавали, але я намагалася не просити — не хотілося зайвий раз турбувати батька.
А потім пішла з життя мама. Ми всі зібралися на похорон — і раптом усвідомили, наскільки далекими стали одне для одного. Через рік не стало й батька. Я певна — він помер від туги. І тоді почалася справжня віна — за хату.
Богдан, дядько із Карпат, вимагав частку. Дарина вирішила, що хата має бути лише її — мовляв, вони з чоловіком так втомлюються у місті, що їм потрібно «місце для відпочинку». Я не претендувала ні на що, але як спадкоємиця, мусила брати участь.
У підсумку — їй дісталася хата, дядькові вона віддала компенсацію, а мені — старовинну скриню, улюблену мамину. Дарина сказала, що «мама була б рада». На цьому, здавалося, все.
Але незабаром прийшов лист із-за кордону — дядько Богдан помер. Він не був мільйонером, але назбирав чималі гроші. Він залишив заповіт, де точно вказав, хто скільки має отримати. Найбільшу частину він заповів мені — своїй улюбленій хрещениці. Замість радості я відчула жах. У кімнаті, де читали заповіт, запанувала тиша, насичена ненавистю. На виході Дарина прошипіла мені в обличчя: «Стерва».
Почалися суди. Дядько зі Львова подав на мене й Дарину, вимагаючи перегляду часток. Дарина — на нього, стверджуючи, що померла мама теж мала право на частину, яку тепер треба ділити. Брати — на нас обох, бо нічого не отримали від батьківської хати. А потім усі разом — на мене, адже я отримала найбільше.
Мені дзвонили, погрожували, скаржилися моєму працедавцю. Адвокати знайшли лазівки, і все це обрушилося на мене, як зсув. Я зайшла в першу-ліпшу юридичну фірму. Там до мене вийшов молодий чоловік, впевнений, чемний, з проникливим поглядом. Він вислухав мою історію, взявся за справу й став моїм щитом у цьому пеклі.
Суд тривав майже рік. Заповіт залишився в силі. Родичі розійшлися різними шляхами. Дарина офіційно відмовилася від мене. І знаєте, мені стало легше.
Але з тим молодим адвокатом у нас зав’язалися зовсім інші стосунки. Ми покохали одне одного. Не через гроші, не з вдячності. Він був із до
