«Моя дорога, будь зі мною терплячою в часи змін» 🥀

Світлана сиділа на кухні з чашкою гарячого чаю, спостерігаючи за повільним танцем осіннього листя за вікном. На столі лежав старий лист — з жовтими від часу краями, з вицвілими рядками. Вона знайшла його серед маминих речей нещодавно. Прості слова, що стискали серце.
«Моя кохана доню, якщо побачиш, що я старію — будь терплячою до мене…» — так він починався.
Перед очима з’явився епізод, коли вона зірвалася на маму, коли та ще раз спитала, як відправити повідомлення на телефоні. «Ну скільки можна пояснювати?» — вирвалося тоді. А мама лише мовчазно посміхалася й перепитала ще раз, немов не чуючи роздратування.
У пам’яті відгукнулись вечори, коли мама розповідала давні історії — про війну, про дитинство, про перші роки в новому місті. Світлана тоді відчувала нетерпіння: «Знову те саме!» А зараз… зараз вона віддала б будь-що, щоб почути той лагідний голос, який колись здавався таким звичним.
Вона згадала, як мама вела її до садочка за руку, як оповідала історії перед сном — стільки разів, скільки донька просила. Як ніжно вмовляла її викупатися, коли та капризничала. Як безмежно терпляче вчила зав’язувати шнурки, збирати коси й їсти самостійно.
Тепер все було інакше. Світлана сама була матір’ю. І вона розуміла: той лист був не просто зверненням. Це було — навчання. Заповіт про те, як любити. Про те, що треба бути поруч, навіть коли старість робить людину слабкою, повільною, інколи набридливою.
Вона підвелась, подивилась на мамину фотографію. Її вже не було, але залишилось дещо важливіше — спогади, тепло, любов, яка ніколи не згасне. І вона пообіцяла собі: коли її доня помітить її слабкість чи забуття, вона не розсердиться. Бо тепер знає — найважливіше не слова, а просто бути поряд. Просто тримати руку. Просто любити — без умов, без пояснень.
Світлана акуратно склала листа й сховала його між найдорожчими речами. І тихо промовила:
— Я теж люблю тебе, мамо… Назавжди 🌸.