Мовчала занадто довго.
— Куди ти збираєшся? — спитав Максим, не відводячи очей від екрану ноутбука.
— У супермаркет. Хочу купити тунику, бачив вчора — вишита, справжня краса.
— Ти ж казала, у тебе вже повна шафа. На що ж це?
Орися застигла в дверях. У голосі чоловіка не було гніву, лише холодне роздратування, ніби вона знову щось зіпсувала.
— У мене є трохи… на картці. Ті гроші, що ти подарував на день народження.
— Зрозуміло. Тунику? Краще б на продукти чи на секцію Леши.
Вона мовчала, як завжди.
Весь шлях до торгового центру в голові важив, як камінь. Вона йшла не по вулиці, а ніби по скляному тунелю. Все навколо блищало: квітучі клумби, сукні в вітринах, дитячий сміх — але ніби для когось іншого.
—
З Максимом вони познайомились вісім років тому. Він — молодий, впевнений стоматолог, що відкривав власну клініку. Вона — недосконала дизайнерка інтер’єрів, що підробляла фрілансом. У нього був план: сім’я, діти, стабільність. Він був рішучим, ухвалював дорогі подарунки, обіцяв захищати.
— Тобі не треба працювати, — казав він. — Чому б не розслабитися, якщо я забезпечу все?
Спочатку це здавалося турботою, потім — правилами, а потім — стінами.
Тепер у неї був син, чоловік, гарна квартира в центрі Києва. Телефон без стеження не існував, картки мали «обмежений ліміт». Подруги майже зникли: «Навіщо тобі ці порожні розмови, Орись? Втрачаш час».
А головне — вона втратила голос. Навчилася навіть не думати, чого хоче. Максим завжди знав краще.
—
У кав’ярні вона зайшла випадково, просто хотіла сісти і випити каву. Маленька галерея біля парку: приглушене світло, тиша, запах фарби. На стінах — живопис у глибоких, м’яких тонах. Образ жінки у вікні, старий портрет кішки на підвіконні, вулиця під дощем…
— Сподобалось? — прозвучав голос за спиною.
Вона обернулася.
— Вибачте… Це ваші роботи?
Перед нею стояв чоловік у джинсах, фарба на пальцях, легка бородка. Очі — блакитні, як акварель у його картинах.
— Орись? — він прищурився. — Ти Орися Чистякова?
Вона здригнулася.
— Левко?
Так, це був колишній. Художник. Вони зустрічалися майже два роки, мріяли про виставки, подорожі до Львова, ночували на підлозі з чашкою локшини і розмовами до ранку. Розійшлися, коли вона перейшла до Максима, обравши стабільність.
—
Вони сіли за столик. Левко приніс просту каву без пінки, але теплою.
— Ти зовсім не змінилася, — сказав він.
— Я змінилася, — видихнула Орись. — Надто сильно.
Розмова текла, ніби вісім років не минуло. Орись сміялася — спочатку незручно, потім вільно. Він розповідав про майстерню в Карпатах, про виставку в Одесі.
— А ти? Як ти? — спитав він.
Вона хотіла сказати: «Я щаслива», та слова застрягли.
— Нормально. Є син, чоловік, живемо в центрі. Все за підручником.
— Ти малюєш?
— Ні.
— Чому?
— Нема часу. І сенсу нема.
— Ти ж колись палала цим, Орись. Малювала навіть у маршрутці.
Вона відвернула погляд.
— Тепер інший час.
—
Додому Максим був, як завжди.
— Де була? Чому не відповіла?
— Телефон розрядився, — соврала вона.
— А якби з Левком сталося щось?
— Все в порядку.
— Ти з кимось зустрічалася? — його голос став металевим.
— Я зайшла в галерею, посиділа. Випала старий знайомий.
— Знайомого? Кого?
— Старого друга.
— Чоловіка?
Орись стиснула зуби.
— Так. Художника. Просто поговорили.
Максим мовчки вийшов з кімнати. Через годину заблокував їй картку.
Наступного ранку зник її ноутбук.
— Я вирішив, що тобі не треба так сидіти в інтернеті. Краще займайся домом.
—
Вечором Орись дістає стару коробку з олівцями. Малює обличчя, не вдається, стирає, пробує знову. Рука дрожить, і раптом вона відчула, ніби вперше вдихнула чисте повітря.
—
Вони з Левком почали листуватись, іноді зустрічатися в тій же галереї. Він приносив листки, вона знову малювала — не впевнено, не одразу, а з душею та тишею в серці.
— Орись, ти… немов повертаєшся, — сказав він одного разу. — Тобі треба йти.
— Це не так просто. У мене син, немає грошей, ні друзів.
— Я допоможу. Ти не одна.
—
Максим відчув, що втрачає контроль.
— Чув, ти знову зустрічаєшся з художником? —
