**Щоденник**
Все має свій час.
Батька свого Соломія не знала. У селі казали, що народила її мати давним-давно від якогось заїжджого чоловіка, і то випадково. Та як там не було, Соломія зросла. Усі дивувалися — вже змалку вона відрізнялася від інших дітей силою. Міцна, висока, така що навіть хлопці з нею не зв’язувалися, не кажучи вже про дівчат.
Коли їй виповнилося п’ятнадцять, сталося лихо: мати втратила зір, остаточно. Соломії довелося доглядати за нею, як за дитиною, особливо перший час. Потім мати якось призвичаїлася, але господарство все одно лежало на доньці.
— Тепер тобі, доню, доведеться тягнути все самій, — приспівувала мати. — Навіть корову подоїти не можу… За що мене Бог покарав?
— Нічого, мамо, — по-дорослому відповідала Соломія. — Така вже наша доля, мабуть, так судилося.
— Доле… Доведеться тобі й орати, й дрова колоти, й воду носити — усе, що в інших хатах чоловіки роблять.
Так Соломія й жила — замість чоловіка. Сила її була не жіноча. Висока, з широкими, як у парубка, плечима, з грубими руками. Обличчям не красуня, але дрова колола граючи, будь-яку роботу справляла спритніше за мужиків.
Працювала на фермі, де її вважали незамінною.
— Соломіє, — кликали, коли віз у глибокій колії застрягав, — підможи витягнути!
Вона витягала, а люди тільки головами хитали:
— От силиця!
Усі дивувалися її міцності, але не знайшлося в селі хлопця, який би наважився на ній одружитися. Негарна, з грубими рисами, та ще й з характером — якщо розлютиться, то не поздоровиться. Кожен думав:
— Знаючи норов Соломії, якщо щось не так, чоловікові мало не здасться.
Мати жаліла доньку, бувало, говорила для втіхи:
— Нічого, Соломійко, колись і тобі дола усміхнеться…
І мати мала рацію. Чи справді посміхнулася доля — нехай судить сама Соломія, але одного разу сусід Ярема попросив її придивити за його малим сином. Рік уже минув, як він овдовів, залишився з дворічним хлопчиком. А теще його мати захворіла — треба було йти в нічну зміну, а дитину залишати ні з ким.
— Соломіє, — прийшов Ярема до них у двір надвечір, — посиди з моїм хлопчиком. Не можу ж його одного кинути…
— Добре, Яремо, іди спокійно, — погодилася вона.
Пішла до вдовця в хату… та й залишилася. Хлопчик вчепився в її спідницю, ревів, не відпускав. Ярема теж просив — не через кохання, а через сина, який у Соломії побачив матір.
Весілля не було, але вони тихо розписалися, стали жити разом. Добре, що поряд з матір’ю — Соломія всюди встигала.
Так і жили Ярема з Соломією. Дітей у них не було, але вона не сумувала — дуже полюбила Ярика, свого названого сина. Між собою жили мирно, але кохання між ними не було — зійшлися через безвихідь.
Час минав. Ярик ріс у теплі, Соломія віддавала йому всю свою нероздану материнську любов. Він не знав, що вона йому нерідна, та й у селі всі про це забули. Любив, коли мати пригортала його, гладила по голові й шепотіла:
— Мій хороший, найкращий Ярику, найрозумніший…
Інколи вона думала:
— Ось він, мій синок. Значить, так судилося — виростити йому одного.
Коли Ярикові виповнилося п’ятнадцять, сталося лихо — помер Ярема. Ніхто точно не знав від чого, але фельдшер сказав — серце. Соломія особливо не сумувала, тим більше Ярик ніколи не бачив від батька ні теплоти, ні уваги. Вона залишилася з сином, у якому души не чаяла.
Як і кожна мати, мріяла, щоб син виріс і одружився. Привів у дім гарну, міцну дружину, щоб допомагала по господарству.
Ярик виріс здоровим і красивим. Коли йшов селом, дівчата заглядалися. Соломія пишалася — виростила такого сина! Він допомагав матері у всьому: воду носив, дрова колов, огород орав — звільнив її від чоловічої роботи.
— Не жіноче це діло, мамо, — відвертав він її, коли вона бралася за сокиру.
Дивлячись на сина, Соломія думала:
— Життя людини минає, як день. Інколи здається, що воно тягнеться, а потім знову летить.
Настав час, і вона дізналася, на кому хоче одружитися Ярик. Серце їй упало, коли побачила, що його обраницею стала Олеся — не дівчина «кров із молоком», а тонка, мов тростинка.
— Синку, Олеся не призвичаєна до важкої праці, — переконувала вона. — Що з такої дружини? Води не принесе, дров не нарубає…
Але вперше в житті син її не послухався.
— Мамо, я люблю лише Олесю. Вона буде моєю дружиною.
Олеся була щаслива. Весілля гуляли на все село — молода пара вродлива, усі раділи. Лише Соломія сиділа за столом із похмурим поглядом.
Після весілля Олесі не солодко жилося з свекрухою. Хоча чоловік любив, оберігав, але коли його забрали в армію, стало ще важче.
Одного разу Соломія помітила, що невістка їсть солені огірки з банки.
— Отак справи… Оле
