Моя весілля не судилося статися: я народила сина, а Мар’ян одружився з тією, кого обрала його мати.
Інколи життя розсипається за мить — як пісочний замок, який будуєш з вірою, надією і любов’ю. А потім… залишається тільки біль, зрада й тиша самотності. Так сталося і зі мною.
Мене звуть Оксана, і я готова розповісти свою історію — ту, яку й досі не можу вимовити без сліз.
З Мар’яном ми були разом майже рік. Це було щось справжнє — чисте, тепле, безмежно щире. Він був турботливим, ніжним, і здавалося, ми розуміли один одного без слів. Через півроку я переїхала до нього, і незабаром ми подали заяву до палацу шлюбів. Весілля вже було заплановане, батьки раділи, мама навіть замовила собі сукню заздалегідь. Навіть його мати, здавалося, прийняла мене. Вона посміхалася, приносила домашні пиріжки, казала, що я «така, про яку вона мічтала для сина».
Мар’ян виріс без батька — той пішов до іншої жінки, коли син був зовсім малий, потім знову розлучився і зник. Можливо, тому Мар’ян був так прив’язаний до матері. Її слово для нього значило все.
За десять днів до весілля я дізналася, що вагітна. Хотіла зробити сюрприз і розповісти в день свята. Мій батько — чоловік старої школи, і така новина перед весіллям могла його шокувати. Я мріяла сказати це тоді, коли він уже з гордістю вестиме мене до вівтаря.
Приготування йшли повним ходом: ми обирали декор, обговорювали меню, репетирували перший танець… Але раптом, за тиждень до весілля, прямо на маминих іменинах, Мар’ян заявив: весілля не буде. Бо дитина… не його.
Ці слова вдарили не тільки по мені, а й по моїй родині. Мої батьки навіть не знали, що я вагітна. Я остовпіло запитала, що він має на увазі. І тоді Мар’ян показав мені фотографію — я стою на переході поруч із незнайомим чоловіком. Знято так, щоб здавалося, ніби ми близько. Він стверджував, що це «доказ» моєї зради.
Я намагалася пояснити, що не знаю цього чоловіка, що це, можливо, просто випадковий перехожий. Але Мар’ян не слухав. Він був глухий до моїх слів, ніби давно вирішив повірити у брехню.
Тієї ж ночі мама злягла — від сорому, від болю. Від того, що довелося дзвонити родичам і казати, що весілля скасоване. Що донька вагітна, а наречений зник, кинувши її на порозі пологового будинку.
Я народила сина через п’ять місяців. Назвала його Дмитрком. Батьки, незважаючи ні на що, підтримали мене. Хоча я бачила, як їм було важко. Вони терпіли — заради мене і мого малюка.
Про Мар’яна я намагалася не думати. Але пізніше мені розповіли правду. Його мати ніколи не хотіла мене в своїй родині. «Занадто проста», не вмію підлаштовуватися, бути «зручною». Вона переконала сина розірвати заручини і влаштувати цей цирк із фотографією. А замість мене підсунула йому Людмилу — доньку заможної родини, з грошима й зв’язками.
Мар’ян одружився з Людмилою через кілька місяців після нашої драми. Але життя швидко все розставило на місця. Людмила виявилася зовсім не такою, якою себе зображала. Вона відразу поставила свекруху на місце, забрала весь дім під себе й не дозволяла нікому втручатися. Мар’ян не витримав. Від’їхав на заробітки до Польщі, а потім подів на розлучення.
Нещодавно він почав мені писати. Через соціальні мережі. Благає про вибачення, каже, що все зрозумів, що хоче бути поруч із Дмитрком. Що неважливо, чий він син, головне — бути йому батьком.
Але я більше не вірю. Моя довіра згоріла дотла. Я не хочу, щоб мій син ріс поруч із людиною, яка здатна так зраджувати. Яка не послухала серце, а пішла на поводу у матері. Яка обрала брехню, зручність і страх.
Так, я знаю, що треба вміти пробачати. Але я не хочу повертати в своє життя тих, хто колись обрав мене зрадити. Я навчилася бути сильною. Навчилася не чекати. Навчилася бути матір’ю без чоловіка. У мене є Дмитро — мій сенс, моя любов, моя сила.
А Мар’ян… нехай живе зі своєю совістю. Якщо в ньому ще залишилася хоч крапля тієї любові, якою він колись клявся, то зрозуміє, чому я не відчинила двері, коли він постукав через десять років.
І, можливо, саме це стане його справжньою карою.
