П’ять хвилин гніву — ціна всього життя
Історія жінки, яка розлучилася з чоловіком після 15 років шлюбу — і досі не може пробачити собі цю помилку
Мене звуть Оксана, мені сорок два. Я живу у Львові, у двокімнатній квартирі, де тиша дзвенить у вухах. Колись тут лунав дитячий сміх, хлопали двері, пахло борщем і свіжими паляницями. Зараз — лише звук крапельної води у кухонному змиві. А все через мене.
Я завжди була з характером. Мама не раз казала: «Оксанко, з твоїм темпераментом — лише самій, жоден чоловік не витримає!» А я лише посміхалася. Мені здавалося, що світ має підлаштовуватися під мене, а не навпаки. Я ніколи не стримувала язика, завжди говорила те, що думаю — прямо, без фільтрів, навіть якщо це ранило.
Такою, якою була, мене й полюбив мій Богдан. Він був моєю протилежністю — спокійний, врівноважений, вмів залагоджувати сварки жартом і усмішкою. Навіть мої істерики він сприймав із філософським спокоєм, називаючи мене «моя полум’яна». Ми прожили разом п’ятнадцять років. Виростили сина й доньку. У нас були звичайні радощі й звичні труднощі, як у всіх. Але він завжди був поруч. Завжди.
І ось одного разу, у звичайний вечір, я вибухнула. Сварка почалася через дрібницю — навіть не пам’ятаю вже, чи забув купити молоко, чи не вимкнув світло у ванній. Я, як завжди, накричала, тупнула ногою й у запалі вигукнула:
— Годі! Подаю на розлучення!
Зазвичай Богдан жартував, обіймав мене, казав: «Ну все, все, моя зірко, заспокойся». Але того вечора він просто подивився мені в очі й тихо відповів:
— Роби, як знаєш.
Я подумала, що це гра, що він перевіряє мою рішучість. І у своєму уперті пішла до кінця. Подала документи. Все оформилося швидко — без скандалів, без поділу. Він навіть не сперечався. Просто пішов.
Тоді мені здавалося, що це лише пауза, що він ось-ось зрозуміє, що не може без мене, повернеться. Я чекала. День. Тиждень. Місяць. Чекала, що подзвонить, скаже: «Годі, моя чарівнице, повертайся додому». Але він мовчав.
Минуло чотири місяці.
Я повільно з’їжджаю з глузду. Бо зрозуміла, що прогнала єдину людину, яка приймала мене з усіма моїми гострими кутами. Людину, яка не намагалася мене переробити, а просто любила. Просто — по-справжньому. А я проміняла це на свою гордість.
Син каже: «Мамо, подзвони йому. Скажи, що помилилася». Донька мовчки обіймає. Вони ж бачать усе, розуміють. А я… я не можу переступити через себе. Скільки ж треба сили, щоб визнати свою провину й попросити пробачення? Особливо коли все життя ти звикла бути правою.
Я не знаю, чи кохає він мене досі. Може, уже закрив ці двері. Може, навчився жити без мене. Але я досі пам’ятаю, як він сміявся, коли в мене не виходив пиріг, як шепотів мені на вухо, коли думав, що діти сплять. Пам’ятаю, як ніжно вкривав мене ковдрою, якщо я засинала на дивані.
Інколи я ловлю себе на тому, що чекаю його кроків за дверима. Мені здається, ось-ось клацне замок, і він увійде. Скаже: «Ну і як ти тут без мене, моя гроза?» Але ніхто не входить.
Я сама зруйнувала свою фортецю. Зруйнувала тому, що гордість засліпила мене. А тепер, сидячи у порожній квартирі, я ковтаю сльози й мрію лише про одне — щоб він пробачив. Щоб дав мені ще один шанс.
Адже в житті не завжди дають другу нагоду.
Якщо ти читаєш це, Богдане… знай: я більше не пишаюся своєю незалежністю. Я пишаюся лише тим, що ти був із
