Олігарх важко ступав додому до смертельно хворої дружини. І раптом маленький безпритульний хлопчина потер його черевики…
«Почистити, пане?» голос звучав як скрипка з тріснутим грифом, зявившись нізвідки. Я, зігнутий не лише під вагою шуби, а й під тягарем свого життя, ледве втримався на ногах.
«Що?» втомлено буркнув я, навіть не подивившись, ніби відганяючи голодну ворону з київської бруківки.
«Черевики… Чистити? Дешево, дядьку. Хоч копійчину дасте…»
Я завмер. Під ногами хрустів мерзлий березень ні зима, ні весна, лише сльота, сирість і холод, насичений димом з мангалів та чужим горем. Переді мною стояв хлопчик худий, мов очерет, у зношеній одіжці, з очима-вуглинами, в яких блищали іскри бурштину. Шапка зїхала на потилицю, черевики немов із іншого світу, схожі на театральні реквізити. Руки крихітні, але цепкі, як у звіреня. І раптом… ні, я нічого не згадав. Бо й не було що моє дитинство було загорнуте в блискучі обгортки імпортних цукерок, а він, мабуть, і шоколад тільки на вітринах бачив.
«Не треба», сказав я, відводячи погляд. У вітрині кавярні маячила моя розпливчаста тінь і я подумав: хто це? Не обличчя, а маска.
«Ну будь ласка, дядьку!» шморгнув носом, дістаючи з кишені брудну, вогку ганчірку.
«Добре», зітхнув я, швидше щоб позбутися, ніж зі співчуття. «Тільки швидко».
Він опустився на коліна біля входу в дорогий ресторан, без вагань, ніби знав: мені нікуди поспішати. Я дивився на його пальці поламані нігті, бруд, що вївся в шкіру, і вперше за роки відчув щось схоже на сором.
«Дякую, дядьку… прошепотів він, тремтячи. Мама хвора… Я заробиш куплю їй ліки».
Я ковтнув повітря. За склом тепло, світло, сміх, пару від борщу. Цей сміх різав, як ніж. А я стояв, прикований до тротуару.
«Та що ти…», хотів сказати «не вигадуй», але слова застрягли. Хто я такий, щоб судити, де правда, а де вигадка за двадцять гривень?
«Готово… він обтрусив мої черевики. Як нові! Тільки… вам все одно сумно».
«Звідки знаєш?» вимучено посміхнувся я.
«По взуттю. У кого черевики брудні той кудись біжить. А ви… ви нікуди».
Я не знайшов слів. Лише стояв, потираючи плече, почуваючись чужинцем у власному житті.
«Добре… він уже йшов, але обернувся: Маму не забувайте. Навіть якщо… все одно приходьте. Іноді «пізно» це ще не кінець».
І зник у натовпі, мов привид. А я залишився дивитися на чисті черевики і раптом відчув, що вони мені не свої. Так, пять хвилин з вуличним хлопчиськом можуть перевернути світ. Хоча зовні він залишиться тим самим холодним і байдужим.
Я пішов далі. Повільно. Вітер бив у обличчя. Додому не хотілося. Але йти більше було нікуди.
Коли я нарешті увійшов у квартиру, там було тихо. Лише слабкий кашель із спальні, а потім голос:
«Ти прийшов?»
Останнім часом і це стало рідкістю. Оксана вже майже не говорила лише дивилася. Не з докором, а з німим запитанням. Вона ніколи не пробачила мені роки розкоші: котеджі, курорти, дорогі годинники, за які я заплатив не грошима, а власною душею. Ми вже давно не були тими двома наївними дітьми, що бігали босоніж по Подолу, вірячи, що «назавжди» це не пусте слово.
Дорогою мене не покидав погляд того хлопчика. Він дивився знизу вгору чи то просячи, чи то намагаючись втішити. Чому вуличні діти бачать у людях те, що не помічають психологи з їхніми контрактами?
У квартирі було тихо. Скрип паркету лунав, як похоронний марш. Повільний, важкий прохід коридором. Все тут дихало Оксаною: засохлі квіти, книжки, запах ліків і ледь вловимий аромат ванілі. Колись тут пахло кавою. Чи то лише здалося?
Я увійшов у спальню. Вона лежала на боці, обличчя бліде, як папір, губи стиснуті. Поряд книжка, окуляри, склянка з водою. Вона не підвела голови.
«Знову запізнився…»
Голос тихий, але гострий, як уламок скла.
«Робота», збрехав я. Хоч навіщо? Вже не мало значення.
«Авжеж. Я завжди на другому місці. Або на третьому після зборів… і когось ще».
Вона усміхнулася з дитячою обра
