У мого сина та його дружини вигнали мене але вони не очікували мого останнього сюрпризу.
Мене звуть Оксана. Мені шістдесят сім років, я вже на пенсії, колишня вчителька, удова.
Три тижні тому я переїхала до свого сина, Тараса, та його дружини, Марічки, після закінчення оренди. Я сподівалася, що це буде тимчасово поки я звикну до пенсійного життя. Я думала, що це буде щастя: час з родиною, можливість допомагати їм і трохи розради для мене після років самотності.
Я виховувала Тараса сама, втративши чоловіка. Працювала на двох роботах, жила ощадно, копила кожну копійку, щоб він ніколи не відчув тягаря бідності, як колись я. Він був моєю гордістю, моєю радістю, моїм усім.
Ось чому я ніколи не могла уявити, що станеться далі.
Спочатку я почувалася сповненою надії. Розпакувала валізи в маленькій гостячій кімнаті, поставила на тумбочку фотографію мого покійного чоловіка. Варила вечерю, прасувала білизну, поки Тарас і Марічка були на роботі, поливала їхні квіти й годувала їхнього маленького песика, Боню.
Я думала, що буваю корисною. Думала, що тут мене хочуть.
Але через тиждень я почала відчувати напругу. Марічка стала холоднішою. Почала робити дрібні зауваження ніби жартома, але без жодної радості.
«Ти дуже багато гарячої води витрачаєш, Оксано.»
«Не перекладай провізію в шафці, мені так зручніше.»
«Може, знайдеш собі хобі, щоб не крутитися завжди під ногами?»
Я не звертала уваги, не хотіла сварки. Але одного вечора все вийшло назовні.
Я розкладала прибори на стіл, коли Марічка схрестила руки і різко сказала: «Оксано, ти не можеш очікувати, що будеш жити тут безкоштовно. Це не притулок.»
Тарілка в моїй руці ледь не впала. «Що?»
«Ти чудово чула,» відповіла вона холодно. «Ти живеш тут, їси, користуєшся світлом, водою і це несправедливо. Готувати вечерю це не оренда.»
Моє серце забилося швидше. Я обернулася до Тараса, шукаючи підтримки. «Тарасе?»
Але мій син, моя єдина дитина, не відірвав очей від телефону. Він не сказав ні слова.
Я ковтнула. «Я я не думала, що я тягар. Я хотіла допомагати.»
Марічка знизала плечима. «Тобі треба робити більше.»
Тієї ночі я не могла спати. Лежала, дивилася в стелю, і в грудях був біль. Але я запевняла себе це лише поганий день. Завтра буде краще.
Але завтра принесло щось гірше.
Я відчинила двері своєї кімнати зранку, збиралася варити каву і завмерла.
Біля виходу стояли дві мої валізи акуратно запаковані, всі блискавки застебнуті. Усередині були мої речі, взуття, навіть фотографія чоловіка.
Марічка поправляла подушки на дивані, уникаючи мого погляду. Тарас стояв позаду неї, руки в кишенях.
«Що що це?» спитала я, хоча голос уже знав відповідь.
Марічка не подивилася на мене. «Краще, якщо ти підеш, Оксано. Це не працює.»
Тарас підніс очі на секунду і швидко відвернувся. Його мовчання було гучнішим за будь-які слова.
Моє серце розбилося, але я не показала цього. Замість цього примусила себе посміхнутися, взяла сумку і сказала: «Я розумію.»
Потім викликала таксі і поїхала.
Коли машина відїжджала від їхнього будинку, я притулила чоло до вікна. Мій син. Моя рідна кров. Як швидко він відвернувся.
Але він і Марічка не знали одного.
Роками я відкладала гроші. Тихо, обережно. Жила скромно, не їздила у відпустки, не дозволяла собі розкоші. Усі ці роки жертв перетворилися на щось серйозне.
І мій план таємниця, яку я носила в собі був купити саме той будинок, у якому вони жили. Я хотіла, щоб вони не хвилювалися за оренду. Хотіла дати їм життя без цього тягаря.
Я уявляла їхню радість, вдячність, полегшення.
Але ця мрія розвіялася в ту мить, коли вони склали мої речі.
У готелі я сіла на ліжко і подібрала телефон.
Він відповів одразу. «Мамо? Ти де?»
«Я в безпеці,» сказала я. «Але маю тобі щось сказати.»
«Що саме?»
Я глибоко вдихнула. «Роками я збирала гроші. Достатньо, щоб купити той будинок, де ви з Марічкою живете. Це був мій план зробити вам сюрприз, полегшити ваше життя.»
Тиша. Я майже почула, як його подих перервався.
«Але тепер,» продовжила я спокійно, «я побачила ваші справжні обличчя. Ти дозволив дружині говорити зі мною, як із тягарем. Ти мовчав, коли вона мене виганяла. Тому я змінила плани. Мої гроші більше не підуть на ваш будинок. Вони підуть на круїзи, подорожі й враження для мене. Нарешті я поставлю себе на перше місце.»
І я поклала слухавку.
Не минуло й пяти хвилин, як телефон задзвонив знову. Спочатку Марічка, потім Тарас.
Марічку я проігнорувала. Але, неохоче, взяла трубку, коли дзвони
