«Мій син не батько твоїй дитині!» вигукнула свекруха, вимагаючи ДНК-експертизи. Вона застигла, коли результат показав, що вона сама не мати свого сина.
Ось, Марія Степанівна кинула на стіл зім’яту листівку. Почитай на дозвіллі.
Блискучий буклет розкрився, виставивши напоказ усміхнене сімейство з немовлям та напис: «Генетичний центр. Точність 99,9%».
Мій чоловік, Богдан, глибоко зітхнув і відсунув тарілку з недогризеною вечерею. Він дивився куди завгодно на стіну, на вікно, але не на мене й не на свою матір.
Мамо, ми ж домовлялися, його голос звучав тихо, майже благально.
Марія Степанівна наче не почула. Вся її увага, стиснуті губи, гострі очі були спрямовані на мене. Вона ніби пробивала мене поглядом, шукаючи слабинку.
Я просто хочу правди, Олено. Для спокою в родині.
Слова були м’які, але за ними ховалася погроза.
Я зціпила пальці під столом. Цілий місяць після народження маленького Мишеньки перетворився на пекло під назвою «сумніви свекрухи».
Я згадала, як на весіллі вона, піднімаючи келих, тостувала за «чистоту роду та добру кров». Тоді я сміялася стара мода. Тепер розуміла: це її віра.
Спочатку були натяки, пильні погляди на колір очей дитини, розпитування про мою «божевільну молодість». Тепер відкритий напад.
Якої правди, Маріє Степанівно? я намагалася говорити рівно. Ось він, ваш онук. Копія Богдана.
Копія? вона криво посміхнулася. Не бачу. Мій син не може бути батьком твоєї дитини!
Вона сказала це тихо, але з такою холодною впевненістю, що повітря в кімнаті ніби загусло. Богдан здригнувся, нарешті підвівши погляд.
Мамо! Що ти несеш? Годі!
А ти замовчи! скрикнула вона. Тебе обдурили, а ти й радий. Годуєш чужу дитину!
Я встала. Ноги тремтіли, але сидіти далі було неможливо. Я почувалася на суді, де вирок уже винесений.
Якщо ви так певні навіщо вам тест? спитала я, дивлячись їй у вічі.
Це був ризик. Я сподівалася, що вона відступить. Але замість цього її губи розтягнулися у вовчій усмішці.
Щоб у тебе не залишилося жодного шансу. Щоб усі побачили, хто ти. Щоб мій син прозрів.
Вона дивилася на мене з огидою. У її очах я була не невісткою, не матір’ю її онука, а брудом, який треба викинути з їхнього «чистого» роду.
І саме тоді щось у мені переломилося. Страх зник, залишився тільки холодний, ясний спокій.
Я глянула на чоловіка. Він сидів, схиливши голову, пригнічений материним словом. Він не захистив мене. Не захистив нашого сина.
Гаразд, сказала я так спокійно, що сама здивувалася.
Марія Степанівна переможно випросталася.
Буде вам тест, продовжила я, підійшовши до неї. Ми всі здамо. Але є умова.
Вона звужено подивилася.
Яка?
Ви теж.
Я? вона збентежилася. Навіщо?
Щоб довести, що ви маєте відношення до цієї родини, раз руйнуєте її, різко сказала я. А раптом ви тут чужа? Перевіримо всіх.
Обличчя свекрухи на мить спорожніло. Потім розгубленість змінилася лютим рум’янцем.
