«Мій син не батько твоїй дитині!» гукала свекруха, вимагаючи тесту ДНК. Вона застигла, коли результат показав, що вона не мати своєму синові.
«Ось,» кинула Тетяна Миколаївна на стіл складений листівку. «Почитай на дозвіллі.»
Глянцева сторінка розкрилася, виявивши усміхнене сімейство з дитиною та напис: «Центр генетичних досліджень. Точність 99,9%.»
Мій чоловік, Олег, глибоко зітхнув і відсунув тарілку з недоданом вечерею. Він дивився куди завгодно, тільки не на мене чи матір.
«Мамо, ми ж домовилися,» його голос звучав тихо, майже благально.
Тетяна Миколаївна наче й не чула. Вся її постава стиснені губи, різкий погляд були спрямовані на мене. Неначе просвічувала мене наскрізь, шукаючи тріщину в моїй обороні.
«Я просто хочу правди, Наталю. Для спокою в сімї.»
Слова лунали ніжно, але за ними ховалася погроза.
Я стиснула пальці під столом. Весь місяць після народження маленького Ярика перетворився на пекло під назвою «сумніви свекрухи».
Перед очима зявився момент весілля, коли вона, піднімаючи келих, тостувала за «чистоту роду та гарну кров». Тоді я вважала це просто старомодним забобоном. Тепер розуміла це було її кредо.
Спочатку йшли натяки, пильні погляди на колір дитячого волосся, запитання про мою «бурхливу молодість». Тепер відкритий напад.
«Якої правди, Тетяно Миколаївно?» я намагалася, щоб голос не тремтів. «Ось він, ваш онук. Копія Олега.»
«Копія?» вона криво посміхнулася. «Не бачу. Мій син не може бути батьком твоєї дитини!»
Проголосила це тихо, але з такою люттю, що повітря на кухні ніби згусло. Олег здригнувся, нарешті відірвавши погляд від стіни.
«Мамо! Що ти говориш? Годі!»
«А ти мовчи!» гаркнула вона. «Тебе обвели навколо пальця, а ти й радій! Вирощуєш чужу дитину!»
Я підвелася. Ноги тремтіли, але сидіти далі було неможливо. Відчувала себе начебто підсудною у фальшивому суді.
«Якщо ви такі впевнені навіщо вам тест?» запитала я, дивлячись їй прямо в очі.
Ризикований крок. Сподівалася, що вона відступить. Але замість цього її губи розтягнулися в хижій усмішці.
«Щоб у тебе не залишилося жодного шансу. Щоб усі побачили, хто ти є. Щоб мій син нарешті прозрів.»
Вона дивилася на мене з огидою. У її очах я була не невісткою, не матірю онука, а брудом, який треба викинути з їхньої «ідеальної» родини.
І саме тоді щось у мені перемкнуло. Страх, який стискав мені горло весь цей час, зник. На його місці зявилося щось холодне, гостре, ясне.
Я глянула на чоловіка. Він сидів, похиливши голову, пригнічений материнською владою. Він не захистив мене. Не захистив нашого сина.
«Гаразд,» сказала я так спокійно, що сама здивувалася.
Тетяна Миколаївна перемож
