Мій чоловік покинув мене за сусідку, а через сім місяців вона вийшла до нашої квартири і вимагала, щоб я віддала йому житло.
Я сиділа на кухні, механічно розмішуючи охолоджений чай. Старий годинник на стіні відбивав кожну секунду, немов нагадуючи: вже місяць, як я залишилась сама. Місяць, з того часу як Віктор спакував свої речі і пішов. Пішов від мене. Пішов від Лариси з третього поверху.
—Галино, — казав він тоді, кладаючи сорочки в стару валізу, — краще так, всім буде легше. —Ми вже давно не одне ціле.
Тридцять років спільного життя зводилися до одного речення. Тридцять років, коли я варила борщ, прала його сорочки, терпіла його крики й довгі паузи мовчання. Я колись думала, що це кохання — терпіти, прощати, підлаштовуватись.
—Ти не бачиш, як це нелогічно? — питала я, намагаючись зберегти гідність. —У твоєму віці ганятись за молодою сусідкою…
—Зоряна розуміє мене, — втрутився Віктор. —З нею я відчуваю себе живим.
Живим. А зі мною — ні? Тридцять років повільного занепаду — так він це бачив. Я спостерігала, як він йде, і всередині щось лопнуло. Не серце, а щось глибше, ніби невидима нитка, що зв’язувала мене з минулим, розірвалася.
Перші тижні я жила на автопілоті: прокидалась, йшла на роботу в бібліотеку, поверталась у порожню квартиру. Сусіди шепотіли за спиною, хтось намагався мене підбадьорити, але я не хотіла ні співчуття, ні жалості.
—Галино Петрівно, тримайся, — сказала Ніна Степанівна з сусіднього під’їзду. — Чоловіки — усі однакові. Сивий бородатий, наче диявол у ребрах.
Я дивилась у дзеркало і не впізнавала себе. Коли я стала такою — тьмяною, зневіреною? Коли дозволила собі стати тінню власного чоловіка?
Поступово щось змінилося.
Спочатку я записалась у басейн, лише щоб зайняти вечори. Потім взяла абонемент на англійські курси. Діти дзвонили щодня, я не хотіла їх обтяжувати своїми проблемами. У них були свої справи, свої турботи.
—Мамо, чому б тобі не жити з нами? — запропонувала моя донька Оленка. — Ти ж хочеш у Київ.
—Ні, Леночка, — відповіла я. — Це мій дім. Все моє життя тут.
Через сім місяців, глянувши у темне вікно, я зрозуміла: я більше не плачу вночі, не чую кроки на сходах, не чекаю, що Віктор змінить свою думку і повернеться.
Я допила охолоджений чай і лягла спати, не підозрюючи, що завтра знову переверне моє життя.
У двері стукнула, коли я варила ранковий чай. Стійко, вимогливо — зовсім не як м’які дзвоники сусідів. На порозі стояла Зоряна, макіяжована, у облягаючій сукні, з папкою в руках.
—Потрібно поговорити, — оголосила вона, не чекаючи привітання, входячи в квартиру. Вона пахла різким парфумом і самовпевненістю.
—Про що? — запитала я, підбираючи халат, відчуваючи незручність під її оцінювальним поглядом.
—Про квартиру, — сіла Зоряна на кухонний стілець, схрестивши ноги. — Віктор вирішив усе оформити офіційно. Він має право на половину.
У мене знову щось лопнуло. Але вже не біль, а гнів.
—Що ти маєш на увазі під «має право»? — голос мій став несподівано рішучим.
—Точно так, — відповіла вона, дістаючи папери. — Тридцять років шлюбу — все, що нажито, діляться порівну. Вітя і я плануємо одружитися, щойно він розлучиться. І він хоче передати свою половину квартири мені.
Я дивилась на неї, наче не вірила своїм вухам. Жінка, молодша за мене на п’ятнадцять років, сиділа в моїй кухні і говорила про мою квартиру, ніби вона вже належить їй.
—Зоряно, — сказала я спокійно, — чи розповів тобі Віктор, звідки ця квартира?
Вона знизала плечі:
— Яка різниця? Спільна власність ділиться порівну — так закон.
— Це квартира, що подарували мені батьки, — злізла хвиля гніву. — Вони подарували її ще до шлюбу, і він це добре знає.
—Послухай, Галино, — крокнула вона ближче. — Якщо ти наполягаєш, підемо в суд. Ти ж не хочеш судових баталій?
У цей момент щось всередині мене перемкнулося. Остання нитка, що тримала мене в підкореному стані, розірвалася.
—Вийди з мого дому, — сказала я тихо, але твердо.
—Що?
—Вийди! — піднявши руки, я відчувала, як трясуться долоні. — І скажи Вітю, що якщо він хоче суд, то хай. Я більше не житаю, поглинаючи болі мовчки.
Зоряна посміхнулася, збираючи папери:
—Післяжалієшся, старий дурню. Показуємо тобі світ.
Коли двері за нею захлопнулися, я впала на стілець і розплакалася. Ці сльози були не від розпачу, а від гніву і рішучості.
Того ж дня я подзвонила подрузі Тамарі, яка працювала в юридичній консалтинговій фірмі.
—Галочко, ти правильно вчинила, звернувшись за допомогою, — сказала
