Ну що, мамочко, готова зустріти батька? лагідно запитала медсестра, передаючи мені обережно загорнутого малюка. Дивись, усі вже з квітами під вікнами стоять.
Я кивнула, притискаючи до грудей сина. Його маленьке обличчя було суворим, наче він щось розумів. Мій хлопчик.
Наш з Ігорем хлопчик. Я підійшла до вікна, шукаючи його машину, але її не було. Лише чужі радісні обличчя, повітряні кульки та квіти, схожі на весняні хмаринки.
У кишені халата завибрував телефон. Ігор. Нарешті.
Алло! Де ти? Нас виписують, випалила я, не давши йому заговорити. Ми вже готові.
У трубці почувся гуркіт, ніби в аеропорті, і жіночий сміх десь далеко.
Галю, привіт. Слухай, тут справа його голос звучав відсторонено, байдуже. Я не приїду.
Усмішка зникла з моїх губ.
Що? Щось трапилося?
Та ні, все добре! Просто я лечу відпочити. Гаряча путівка, як відмовишся?
Я глянула на сина. Він спав, тихенько сопів.
Куди лежиш? Ігор, у нас син. Ми мали їхати додому разом.
Та годі, все нормально. Твоя мама тебе зустріне. Або візьмеш таксі. Я тобі гроші скину.
Гроші. Він сказав «гроші». Ніби ми були для нього обтяженням, яке можна відкупити.
Ти один летиш?
Він замовк. І в цій мовчанці я почула все: його нічні «зустрічі», «термінові дзвінки» усю ту брехню, яку я не хотіла бачити.
Галю, не заводись, га? Я просто хочу відпочити. Маю право.
Маєш, спокійно сказала я. Повітря в груди раптом закінчилося. Звичайно, маєш.
Ну от і добре! радісно відповів він. Гаразд, у мене посадка. Бувай!
Короткі гудки.
Я стояла посеред палати, дивлячись на сина. Він був справжній, живий. А моє колишнє життя в одну мить стало фальшивим.
Медсестра заглянула у двері.
Ну що? Батько приїхав?
Я похитала головою, не відводячи погляду від дитини.
Ні. Наш батько поїхав відпочивати.
Я не плакала. Просто всередині щось стало холодним і твердим, наче камінь.
Я дістала телефон і набрала маму.
Мам, привіт. Можеш забрати нас?… Так, сама. Забери нас додой. До вас. До села.
Батько зустрів нас біля воріт на старенькій «Таврії». Мовчки взяв Мишк
