Мій чоловік — король дивану, а сусід — справжній герой. Чому життя так несправедливе?
Мені всього двадцять вісім. Моєму чоловікові — тридцять сім. Ми — молода сім’я з двома чарівними дітьми. І начебто живемо у ХХІ столітті, але, чесно, іноді відчуття, ніби повернулися у радянські часи. Бо мій Сашко все за старим звичаєм: чоловік має заробляти, а жінка — варити борщі й виносити сміття. Ну, хіба це не абсурд?
Коли ми одружилися, я сподівалася, що будемо партнерами — у житті, у побуті, у догляді за дітьми. Що ніхто не буде кидати фрази на кшталт «це не чоловіча робота» чи «сама впораєшся». Але, на жаль, мій Сашко вважає нижче своєї гідності взяти в руки ганчірку чи хоча б ввімкнути пральку. Він не проти раз на місяць протерти пил, якщо дуже попросити. Але якщо потрібно приготувати дітям сніданок — ні, це за межами його розуміння. Ніби сковорода його вкусить.
І на цьому тлі просто не можу не розповісти про людину, яка викликає в мене справжнє захоплення. Сусід. Так-так, звичайний хлопець із нашої парадної. Звати його Олег.
Олег і Наталка — молода пара, років по тридцять, живуть на поверсі вище. Наталка — ділова, впевнена в собі жінка. Працює у великій міжнародній компанії, займає високу посаду, їздить на розкішному авто. Завжди елегантна, швидка, у справи.
А Олег зараз тимчасово без роботи. І знаєте, чим він займається? Він… просто чудовий батько і чоловік! Коли народилася їхня дитина, він не пішов у запій і не сховався за телевізором. Він пішов… у декрет! Так, саме він.
І ви не уявляєте, як він із цим справляється! Гуляє з коляскою зранку, потім варить кашку, потім перевіряє дитячі речі, потім прибирає, готує обід. Він наче супергерой у домашньому фартусі. А дитина в нього — щастя в очах. Олег і не мріє бути десь інде — він просто живе для своєї родини.
А Наталка, повертаючись із роботи, завжди йде до нього з посмішкою. Я дивлюся на них і не можу не відчути уколу заздрості. Вони наче зійшли з картинки про щасливий шлюб: закохані, поважають один одного, разом вирішують усе — від підгузків до планів на відпустку.
Коли я одного разу побачила, як він миє підлогу, при цьому щось наспівуючи дитині в люльці, у мене стиснулося серце. Не тому, що мій чоловік поганий. А тому, що він не хоче бути таким. Він вважає, що справжньому чоловікові не личить дбати про дім.
Іноді я натякаю Сашкові: мовляв, подивись, як Олег із сином гуляє, чи як вечерю готує. А він лише хмикає і каже: «Ну, нехай, якщо йому нудно жити». Або: «Скоро Наталка його покине — жінкам такі підкаблучники надоїдають». І мене аж розриває.
Смішно й сумно: хіба турбота — це слабкість? Хіба любов виражається лише в тому, щоб платити за комуналку?
Знаєте, я не мрію, щоб Сашко варив супи від Мішлена чи вишивав подушки. Я просто хочу, щоб він хоча б іноді сказав: «Я впораюся, відпочинь». Чи раз на тиждень здивував мене сніданком у ліжко. Чи просто взяв молодшу на руки і промовив: «Іди, дрімай». Але ні. Він вважає, що це жіноча місія. А він — годувальник.
Тому, коли я бачу Олега, мені хочеться аплодувати. Не за те, що він кращий за мого чоловіка. А за те, що він — інший. За те, що вміє любити на ділі, а не на словах. За те, що не боїться бути «не таким», яким йому нав’язували бути з дитинства. За те, що знайшов у собі сміливість — бути просто доброю людиною.
Може, мій Сашко колись зрозуміє, що любов — це не лише заробити гроші. Що щастя жінки — це не лише квіти 8 Березня, а увага щодня. А поки я лише молюся, щоб у моїх дітей був такий батько, яким став Олег для свого сина.
Адже справжня чоловічність — це не сила рук, а сила серця. І цьому, на жаль, не кожного навчили.
