Мій чоловік — король дивану, а сусід — справжній герой. Чому життя так несправедливе?
Мені всього двадцять вісім. Моєму чоловікові — тридцять сім. Ми — молода сім’я з двома чудовими дітьми. Хоч і живемо у ХХІ столітті, іноді здається, ніби опинилися в радянському минулому. Бо мій Олег усе робить «як заведено»: чоловік має заробляти, а жінка — варити борщі та виносити сміття. Ну хіба це не смішно?
Коли ми одружилися, я сподівалася, що будемо рівними партнерами — у побуті, у вихованні дітей, у житті. Щоб не було поділу на «чоловічу» та «жіночу» роботу. Але, на жаль, мій Олег вважає за сором взяти в руки ганчірку чи запустити пральку. Він може раз на місяць протерти пил, якщо його дуже благати. Але зробити дітям сніданок? Ні, це для нього немислиме. Ніби сковорода його вкусить.
На цьому тлі я не можу не розповісти про людину, яка викликає в мене справжнє захоплення. Сусіда. Так, звичайного хлопця з нашої парадної. Звати його Богдан.
Богдан і Оксана — молода пара, років по тридцять, живуть на поверсі вище. Оксана — ділова, впевнена в собі жінка. Працює в міжнародній компанії, керує відділом, їздить на дорогій машині. Завжди елегантна, швидка, у справі.
А Богдан зараз тимчасово без роботи. І знаєте, чим він займається? Він… просто неймовірний батько і чоловік! Коли в них народилася дитина, він не пішов у запої і не сховався за телевізором. Він пішов… у декрет! Так, саме він.
І ви не уявляєте, як він із цим справляється! Ходить з коляскою зранку, потім варить кашку, після перебирає дитячий одяг, прибирає, готує обід. Він як супергерой у кухонному фартусі. А дитина в нього — саме щастя в очах. Богдан і не мріє бути десь інде — він просто живе для своєї родини.
А Оксана, повертаючись з роботи, завжди йде до нього з посмішкою. Я дивлюся на них і відчуваю легке печіння. Вони ніби зійшли з реклами щасливого шлюбу: закохані, поважають один одного, разом вирішують усе — від підгузків до відпустки.
Одного разу я побачила, як Богдан миє підлогу, наспівуючи щось дитині в колисці, і в мене стиснулося серце. Не тому, що мій чоловік поганий. А тому, що він не хоче бути таким. Він вважає, що справжньому чоловікові не личить дбати про будинок.
Інколи я натякаю Олегу: мовляв, подивись, як Богдан гуляє з сином, чи як готує вечерю. А він лише хмикає і каже: «Ну і що, якщо йому нудно жити». Або: «Скоро Оксана його покине — жінкам такі підкаблучники набридають». І мені хочеться кричати.
Смішно і сумно: хіба турбота — це слабкість? Хіба любов виражається лише в оплаті комунальних?
Знаєте, я не мрію, щоб Олег готував ресторанні страви чи вишивав подушки. Я просто хочу, щоб він хоч раз сказав: «Я все зроблю, відпочинь». Або несподівано приніс сніданок у ліжко. Чи просто взяв на руки молодшу дитину і промовив: «Іди, поспи». Але ні. Він вважає, що це жіноча місія. А він — годувальник.
Тому, коли я бачу Богдана, мені хочеться аплодувати. Не тому, що він кращий за мого чоловіка. А тому, що він — інший. Тому, що він уміє любити не на словах, а на ділі. Тому, що не боїться бути «не таким», яким його навчали. Тому, що знайшов у собі сміливість бути просто доброю людиною.
Може, колись мій Олег зрозуміє, що любов — це не тільки заробити гроші. Що щастя жінки — це не квіти на 8 Березня, а увага щодня. А поки я просто мрію, щоб мої діти мали такого батька, як Богдан для свого сина.
Бо справжня чоловічність — це не сила рук, а сила серця. І цьому, на жаль, не кожного навчили.
