Мій чоловік — король дивану, а сусід — справжній герой. Чому життя так несправедливе?
Мені всього двадцять вісім. Моєму чоловікові — тридцять сім. Ми — молода сім’я з двома чудовими дітьми. І начебто живемо у ХХІ столітті, але, чесно, іноді здається, ніби опинились у радянському минулому. Бо у мого Олега все за старим звичаєм: чоловік має заробляти, а жінка — варити борщі та виносити сміття. Ну, хіба це не абсурд?
Коли ми одружились, я сподівалась, що будемо партнерами — у житті, у побуті, у догляді за дітьми. Що ніхто не буде казати «це не чоловіча робота» чи «сама впораєшся». Але, на жаль, мій Олег вважає нижче своєї гідності взяти в руки ганчірку чи хоча б ввімкнути пральку. Він не проти раз на місяц протерти пил, якщо дуже попросиш. Але якщо потрібно зробити дітям сніданок — ні, це за межами його розуміння. Ніби сковорода його вкусить.
І на тлі цього я не можу не розповісти про людину, яка викликає в мене справжнє захоплення. Сусід. Так-так, звичайний хлопець, що живе в нашому під’їзді. Звати його Богдан.
Богдан і Марічка — молода пара, років по тридцять, живуть на поверсі вище. Марічка — ділова, впевнена в собі жінка. Работає у великій міжнародній компанії, обіймає високу посаду, їздить на дорогому авто. Завжди елегантна, впевнена, зайнята справами.
А от Богдан зараз тимчасово без роботи. І знаєте, чим він займається? Він… просто чудовий батько і чоловік! Коли народилась їхня дитина, він не пішов у запій і не сховався за телевізором. Він пішов… у декрет! Так, саме він.
І ви не уявляєте, як він із цим справляється! Гуляє з коляскою зранку, потім варить кашу, потім переймає дитячі речі, потім прибирає, готує обід. Він наче супергерой у домашньому фартусі. А дитина в нього — щастя в очах. Богдан і не мріє бути деінде — він просто живе для своєї сім’ї.
А Марічка, повертаючись із роботи, завжди йде до нього з усмішкою. Я дивлюсь на них і не можу не відчути поколю заздрощів. Вони ніби зійшли зі сторінки про щасливий шлюб: закохані, поважають одне одного, разом вирішують усе — від підгузків до планів на відпустку.
Коли я одного разу побачила, як він миє підлогу, при цьому щось наспівуючи дитині в колисці, у мене стиснулося серце. Не тому, що мій чоловік поганий. А тому, що він не хоче бути таким. Він вважає, що справжньому чоловікові не личить доглядати за домом.
Іноді я натякаю Олегу: мовляв, подивись, як Богдан гуляє з сином, чи як готує вечерю. А він лише хмикає і каже: «Ну, нехай, якщо йому нудно жити». Або: «Скоро Марічка його покине — жінкам такі підкаблучники набридають». І мені хочеться кричати.
Смішно й сумно: невже турбота — це слабкість? Невже любов виражається лише в тому, щоб платити за комуналку?
Знаєте, я не мрію, щоб Олег варив супи гурме чи вишивав подушки. Я просто хочу, щоб він хоча б інколи сказав: «Я впораюсь, відпочинь». Або раз на тиждень здивував мене сніданком у ліжко. Чи просто взяв молодшу на руки і промовив: «Іди, дрімай». Але ні. Він вважає, що це жіноча місія. А він — годувальник.
Тому, коли я бачу Богдана, мені хочеться аплодувати. Не за те, що він кращий за мого чоловіка. А за те, що він — інший. За те, що вміє любити ділом, а не словом. За те, що не боїться бути «не таким», яким його вчили бути з дитинства. За те, що в нього вистачило сміливості — бути просто доброю людиною.
Може, колись мій Олег зрозуміє, що любов — це не лише заробити гроші. Що щастя жінки — це не лише квіти 8 березня, а увага щодня. А поки я лише молюсь, щоб мої діти мали такого батька, яким став Богдан для свого сина.
Адже справжня мужність — це не сила рук, а сила серця. І цього, на жаль, не кожного навчили.
