Ми з чоловіком святкували річницю весілля на пляжі в Одесі.
Все навколо здавалося ідеальним, немов сама доля посміхалася нам. Аж раптом вона.
Жінка у світлому купальнику вийшла з води, наблизилася до нас і, ледве дихаючи, впала на коліна перед моїм чоловіком.
Її голос тремтів, ніби вона на межі сліз.
В голові мільйон думок: хто вона і чому так дивиться на нього?
Я й гадки не мала, що ця мить стане початком правди, яка зруйнує все, у що я вірила.
Серце застигло.
Годі вдавати, що не пізнаєш мене, голосно промовила вона.
Я завмерла. Чоловік повільно повернувся до мене. В його очах було щось незрозуміле провина… страх… чи німа мольба.
Всередині все перевернулося а я тільки збиралася сказати йому, що вагітна.
Але тепер… я вже не була впевнена, чи варто.
Він зробив крок до неї, а я назад.
І тоді вона сказала те, від чого кров застила в жилах.
Богдане… голос їй зірвався, ти обіцяв повернутися, як тільки влаштуєш справи.
Я чекала… всі ці роки.
Серце впало в прірву.
Які… роки? мій власний голос звучав чужим.
Чоловік різко видихнув, немов збираючись із силами.
Соломіє… це довга історія, тихо сказав він.
Я хотіла підійти ближче, але між нами ніби виросла стіна.
Довга історія? у горлі стиснуло. Ти збирався колись розповісти її мені?
Жінка підвелася, кинувши на мене погляд, у якому було все і жалість, і перемога.
Він був моїм чоловіком щe до того, як став твоїм, промовила вона, і у нас є син.
Слова вдарили сильніше за будь-який удар.
Море шуміло, сонце хилилося до заходу, а я стояла і розуміла: моє життя поділилося на «до» і «після».
Богдан спробував торкнутися моєї руки, але я відсмикнула її.
Я знала ніщо вже не поверне того спокою, який я відчувала поруч із ним.
Кохіть своїх жінок і не зраджуйте їх, бо вони найніжніші та найвідданіші істоти на світі.
