Вона нам нічого не винна, сказала свекруха й зачинила двері переді мною.
Клацання замку лунало, як постріл. Я залишилася стояти на холодному бетонному майданчику, стискаючи в руках сумку з речами сина. З-за дверей долинув рівний гул телевізора. Вони просто продовжили дивитися серіал. Ніби тільки що не вигнали власну невістку з онуком на вулицю, у листопадівську сльоту.
А почалося все з, здавалося б, звичайної розмови за сніданком. Мій чоловік Дмитро, як завжди, поспішав на роботу, на ходу ковтаючи бродилок.
Олесю, ти не проти, якщо ми трохи допоможемо мамі? спитав він, уникаючи мого погляду. У неї там із ванною біда, трубу прорвало, сусіди знизу заливаються. Треба терміново робити ремонт.
Звичайно, допоможемо, легко погодилася я. Тільки що значить «допоможемо»? Грошей дамо?
Ну Дмитро завагався. Не зовсім. Мама просила переїхати до неї на якийсь час. Ну, на тиждень-другий. А то їй самій із робітниками не впоратися, та й пил, бруд А у нас якраз той закрили, премію дали. Можна й відпочити трохи.
Думки про те, щоб пожити у просторих трьох кімнатах свекрухи, поки свою однушку ми здавали, щоб оплатити іпотеку, мене не тішили. Але я завжди намагалася зберігати мир у родині.
Добре, зітхнула я. Але тільки на тиждень, Дмитре. Довше я не витримаю. Ти ж знаєш, як у нас із твоєю мамою складаються стосунки.
Вона змінилася, Олесю, чесне слово! обійняв мене чоловік. Сумує за онуком. Усе твердить: «Привозьте Максимка частіше». Ось і нагода випала.
Ми переїхали в неділю. Зустріла нас Ганна Іванівна з підкреслено холодною ввічливістю.
Взуття знімайте у коридорі, підлогу я щойно помила. Кімнату вам приготувала ту, що подалі від моєї. Щоб не заважали.
З перших же хвилин стало зрозуміло, що «тиждень» доведеться вважати дуже умовним терміном. Ремонт у свекрухи йшов мляво, робітники зявлялися разів два на тиждень, а більшу частину часу Ганна Іванівна вимагала моєї присутності «для компанії» або щоб я допомагала їй з приготуванням їжі та прибиранням.
Олесю, ти тут не сиди склавши руки, підлогу у вітальні протри, лунав її голос, варто мені присісти з книжкою чи пограти з Максимом.
Олесю, сбігай до крамниці, мені потрібен сир, лише нежирний, дивися по даті.
Олесю, Дмитро казав, ти добре шиття освоїла? Підший мені поділ на спідниці.
Я намагалася не нарікати, нагадуючи собі, що це ненадовго. Дмитро ж, відпрацювавши зміну, віддавав перевагу відсиджуватися з телефоном у нашій кімнаті чи йти «в гараж до хлопців». Усі розмови про те, що пора б і додому, він відрізав односкладово: «Мамі самій важко, треба потерпіти».
Так тиждень розтягнувся на місяць. Потім на другий. Наші речі з чемоданів перекочували на полиці й у шафу. Максим звик до нової кімнати. А я все чекала, коли ж це закінчиться.
Переломний момент настав одного листопадового вечора. Максим захворів, у нього піднялася температура. Наша домашня аптечка залишилася в старій квартирі, і я пішла до свекрухи попросити жарознижувальне.
Ганно Іванівно, у Максима температура, під сорок. Дайте, будь ласка, парацетамол чи нурофен, у вас же завжди є запас.
Вона дивилася телевізор, навіть не повернувши голови.
У шафці у ванній подивися. Якщо є бери.
У шафці не виявилося нічого, окрім йоду й старого бинту. Повернувшись у вітальню, я спробувала говорити спокійніше, хоча всередині все кипіло.
Нічого нема. Дайте грошей, я збігаю до аптеки, вона до дванадцятої працює.
Тут вона обернулася. Погляд у неї був важкий, оцінюючий.
Грошей? А де твої гроші? Ти тут у мене живеш, їси мою їжу, світ палиш, воду ллєш. Могла б і свої на ліки для дитини знайти. Чи в тебе їх нема?
Мої гроші пішли на оплату нашої квартири й іпотеки, ледве стримуючись, промовила я. Ми ж домовилися, що поки живемо у вас, ми здаємо нашу й платимо за ваш ремонт. Це і є наша допомога.
Так, допомога, хмикнула вона. Крихти. На ремонт потрібно вдесятеро більше. Тож не треба тут жебрати. Сама якось вирішуй свої проблеми.
У цю мить повернувся Дмитро. Поч
