**Щоденниковий запис**
Тієї ночі вітер вив, нем би скажена звірюка, зриваючи дошку з хатиного даху. Сіль на губах, хоч і жили ми далеко від моря. Сиділи з дружиною Олею біля печі, гріли руки, дякуючи долі за теплу хату.
Раптом стукіт. Тихий, ніби хтось благав про допомогу. На порозі кошик, закутаний у мокру кожушину. А в ньому дитина. Маленька, зі світлим пушком на голові, спала. Поряд клаптик паперу: «Не шукайте нас. Вона в небезпеці».
Ми внесли кошик у хату. Поки я розпалював грубу, Оля взяла дитину на руки. Вона пахла молоком і чимось ніжним, наче цвіт лісової суниці. Наша тиха хата, де до цього було чути лише муркотіння кота, раптом ожила.
Назвали її Соломією на честь сонця, що освітлювало наш дім.
Роки летіли, як ластівки над полем. Наше село жило своїм ладом: чоловіки йшли в поле або на риболовлю, жінки господарювали. Соломія росла, наповнюючи хату сміхом. Її цікавість була нескінченною: «Тату, чому небо синє?», «Тату, а куди пливуть хмари?» Вона вчилася всього розрізняти трави, пекти хліб, плести віночки. Я показував їй зорі, навчав передбачати дощ за хмарами.
Вечорами ми сиділи на призьбі, і я розповідав їй казки про лісових духів і водяників. Вона слухала, затамувавши подих, притулившись до мене.
Ми ніколи не казали їй, що вона не наша. Навіщо? Хіба любов вимірюється кровю?
У день її вісімнадцятиріччя небо було ясним. Сусіди принесли пиріги, а я подарував їй старовинний компас.
«Щоб знаходила дорогу додому, доню».
Того ж дня на нашу вулицю, де їздили лише вози та старі «Запорожці», заїхала чорна іномарка. З неї вийшла жінка у строгому костюмі. Підійшла до хвіртки й мяко запитала:
«Марічка?»
Ми завмерли. Соломія подивилася на нас, потім на незнайомку. Оля вийшла вперед:
«Її звати Соломія».
Жінка усміхнулася.
«Я чекала цього дня вісімнадцять років».
Її звали Наталя. Вона була правою рукою матері Соломії справжнє імя дівчини було Марічка, а її мати, Людмила, очолювала велику компанію. Вороги хотіли вдарити по ній через дитину. Тому Людмила віддала її нам у найвіддаленіше село.
Всі ці роки вона боролася, щоб знищити тих, хто загрожував доньці. Тепер світ був безпечним.
Тієї ночі Соломія говорила з матірю по відеозвязку. Людмила плакала, дякувала нам. А потім наша донька взяла нас за руки і сказала:
«Я тут. Я вдома».
Ми зрозуміли у неї тепер дві родини. Одна дала їй життя, інша дитинство.
**Урок:** Любов не ділиться вона множиться. І дім це не місце, а серце.
