Тієї ночі буря вила, наче розлючена відьма, а вітер зривав соломяні стріхи з хат. Ми з чоловіком, рибалкою Тарасом, грілися біля груби, слухаючи, як за вікном гуляє непогода.
Раптом у двері постукали. Тихий, немов примарний стукіт, наче хтось бився об поріг з останніх сил.
На порозі нікого не було. Лише плетений кошик, загорнутий у промоклу кожушину. Всередині, під шаром вишитих рушників, спала дитина. Крихітна, з білявим пухом на голові. Поряд лежала записка: «Не шукай нас. Вона в небезпеці».
Ми забрали дівчинку в хату. Поки Тарас розпалював вогонь, я тримала її на руках. Вона пахла медом і поляною квітів, а не водою чи сіллю.
Наш затишний дім, де роками панував спокій, порушуваний лише муркотінням кота Сірка, раптом ожив. Ми назвали її Соломією наче промінь сонця, що зазирнув до нас крізь бурю.
Роки минали, як вода в річці. Соломія росла, і наш дім наповнився сміхом. Вона була нашою радістю, нашою дивиною. Вчилася пекти паляниці, плести віночки з квітів, а Тарас показував їй, як читати зорі й ловити рибу.
Але у день її вісімнадцятиріччя все змінилося. Надворі сяяло сонце, ми святкували, а Тарас подарував їй старовинний намисто родинну річ.
Того ж дня на вулиці зявився чорний автомобіль. З нього вийшла жінка в суворому костюмі, з проникливим поглядом. Вона подивилася на Соломію й мовляла: «Ярославо?»
Ми завмерли. Жінку звали Оксана, і вона була правою рукою справжньої матері Соломії. Її справжнє імя Ярослава, а мати, Людмила, керувала могутньою компанією. Вороги хотіли вдарити по ній через дитину, тож Людмила віддала її нам, щоб сховати.
Тепер вона перемогла всіх ворогів і хотіла повернути доньку.
Соломія стояла між двома світами. Між нашим тихим селом і великим містом, де її чекали багатство й влада.
Але коли вона подивилася на нас із Тарасом, її очі були повні любові. «Я тут, сказала вона. Я вдома».
І ми зрозуміли: у неї два доми. І обидва її.
(Текст адаптовано до української культури, змінені імена, місця, деталі побуту.)
