— Оленко, нам доведеться розійтися.
Геннадій промовив це з тією олійковою ніжністю, якою зазвичай приправляв свої найбільші підлості. Відкинувся у кріслі, немов цар на троні, пальці сплещені на животі, де лежав його улюблений аксесуар — золотий годинник за 200 тисяч гривень.
— Компанії потрібен свіжий погляд, нова енергія. Ти ж розумієш.
Я глянула на його доглянуту бороду, на блискучий галстук, який колись допомогла йому вибрати до корпоративу. «Розумію»? Так, я чудово розуміла. Інвестори заговорили про незалежний аудит, і Гені терміново знадобилося позбутися єдиної людини, яка бачила всі його «креативні схеми».
— Розумію, — кивнула я. — Нова енергія — це, мабуть, Марічка з відділу кадрів, яка плутає ПДВ із ПДФО, але їй 23, і вона сміється з твоїх анекдотів про «офісних терористів»?
Він скривився.
— Олена, справа не у віці. Просто… твій підхід застарів. Нам потрібен прорив.
«Прорив». Улюблене слово останніх півроку. Я будувала цю фірму разом із ним, коли ми тіснилися в офісі з обшарпаними шпалерами. Тепер, коли стіни стали глянцевими, я раптом стала «не в тренді».
— Гаразд, — підвелася я, відчуваючи, як у грудях холоне. — Коли звільнити стіл?
Він очікував істерики, сліз, умовлянь. Але не цього.
— Сьогодні. Не поспішай, документи підготують. Компенсація — як у трудовому.
Я взяла свою сумку й уже біля дверей обернулася:
— Знаєш, Геннадію, ти правий. Компанії дійсно потрібен прорив. І я, мабуть, його влаштую.
Він не зрозумів. Лише поблажливо посміхнувся.
***
У загальному відділі всі мовчали. На моєму столі вже чекала картонна коробка — офісний еквівалент «збирай манатки». Я складала речі: фото дітей, чашку з написом «Найкращий бухгалтер» (подарунок колег), папірці з нагадуваннями. На дні лежав букетик барвінку — син приніс учора «бо мама сумна».
Дістала з шухляди те, що готувала заздалегідь: 14 червоних троянд (по квітці на кожного) і товсту синю папку на застібці.
Обійшла офіс, ділячись квітами й короткими: «Дякую за все». Хтось обіймав, хтось хлипав. Наче провожали не колегу, а рідну людину.
Залишилася лише папка. Повернулася до кабінету Гені — він говорив у телефон, сміявся: «Так, старе залізо йде, час для нової крові!»
Я поклала папку на стіл.
— Це що? — прикрив слухавку.
— Мій подарунок. Замість квітки. Тут усі твої «прориви» за останні два роки. З номерами рахунків, датами і дуже цікавими коментарями. Особливо розділ «Як купити віллу в Конча-Заспі за кошти компанії».
Вийшла, не озираючись. Але відчувала — тепер він дивиться не на мене, а на ту папку.
***
Дома мене зустріли чоловік і син-юрист.
— Ну що, спрацювало? — запитав чоловік, забираючи коробку.
— Початок, — знімаючи туфлі, відповіла я. — Тепер чекаємо.
Син обійняв мене:
— Мам, там усе чисто. Я перевірив. Він не викрутиться.
Саме він допоміг із систематизацією того хаосу, який я збирала останній рік.
О 23:00 задзвонив телефон.
— Оленко, це що за брехня?! — Геній вже не був ніжним.
— Ах, ти вже прочитав? Швидко.
— Я тебе знищу! Подам за наклеп!
— Оригінали вже не в мене. І якщо зі мною щось станеться — вони опиняться в податковій, у інвесторів і, скажімо… у твоєї дружини.
На тому кінці застогнав.
— Чого ти хочеш?! Грошей? Повернення?
— Хочу, щоб ти повернув усе, що вкрав. І пішов. Тихо.
— Це моя фірма!
— Була. До завтра, Гену.
***
Наступного дня о 10:00 була «термінова нарада». Геннадій стояв біля екрану, усміхаючись, як кіт перед мишею:
— Ось і наша «фінансова геніальність»! Давайте послухаємо, як колишній бухгалтер шантажує керівництво!
Він розмахував моєю папкою, але раптом екран ззаду ожив. Сергій, наш IT-шник (якого Геня називав «тихим ботаном»), запустив мої слайди: перекази на фірми-прокладки, фото його нової яхти, переписки з підрядниками.
— Що це?! — Геня побілів.
— Це, власне, той самий «прорив», — сказала я. — А ще — усе це вже летить інвесторам.
Колеги почали вставати. Навіть тихоня Василь із відділу логістики. Вони йшли не за мною — вони йшли від нього.
***
За два тижні ми вп’ятьом (я, чоловік, син, Сергій та наша колишня маркетологиня Катря) орендували кімнатку в старому будинку. Назвали фірму «Чесний Рахунок».
Іноді проходжу повз наш колишній офіс. Там тепер коворкінг.
Мене не звільнили через вік. Мене звільнили, тому що я була дзеркалом, яке показувало Гені його ж обличчя.
Він хотів розбити дзеркало. Але забув — уламки залишають шрами.
