Мене звати Мар’яна, мені 17, і я родом із Львова. Довго мовчала, носили в собі біль, але тепер вирішила розказати свою історію. Можливо, хтось впізнає себе. Можливо, хтось замислиться над своїми вчинками. А може, хоча б одна мати подумає, перш ніж зрадити власну дитину, як зробила це моя.
Батьки розлучилися, коли мені було десять. Не скажу, що до того в нас було щасливе життя — сварки, докори, холод між ними відчувався навіть тоді, коли я ще не все розуміла. Але після розлучення стало лише гірше. Мама й тато немов змагалися, кому я потрібніша — але не з любові, а з почуття обов’язку. Мене кидало з однієї оселі в іншу, як непотрібний в’юк. У тата було тісно, але хоча б спокійно. У мами — просторіше, але з кожним роком дихати ставало важче через напругу.
Все остаточно розвалилося, коли в житті мами з’явився новий чоловік. Його звали Тарас. Йому було років тридцять, він був молодший за маму майже на десятиліття, і одразу поводився так, ніби то він господар у домі, а я — лише зайва. Спочатку він чемно посміхався, удавав, що цікавиться моїми справами. Але дуже скоро маски впали. Йому не подобалось, що я живу з мамою. Не подобалось, що мама витрачає на мене гроші. Він не соромився говорити вголос, що мій батько — ненадійний, що я — тягар, і що мені вже давно пора «йти самостійно».
Він маніпулював мамою, витягував із неї гроші, переконував, що їй не потрібна донька-підліток, а потрібні свобода й турбота про себе. А мама… мама слухала його. Вона вже не помічала, як я плачу вночі. Як тихо збираю книжки на кухні, аби не потрапляти їм на очі. Як зачиняюся у ванній на годину, просто щоб посидіти в тиші.
Останньою краплею стала ніч, коли я почула, як вони знову сваркуються. Крики були такі, що дзвеніло скло у вікні. Я вибігла з кімнати, щоб стати між ними, щоб захистити маму — я злякалася, що він її вдарить. Але все обернулося інакше. Він подивився на мене з такою лютью, що серце стислося. Я крикнула: «Годі! Не смій на неї кричати!» — і тут же отримала удар. Справжній, дорослий, сильний. Він вдарив мене по обличчю так, що я впала, вдарившись об кут шафи. Все затьмарилося. Пам’ятаю лише, як мама скрикнула… і потім — тишу.
Я думала, що тепер він піде. Що мама вижене його, пригорне мене, викличе лікаря, скаже, як любить. Я чекала цього. Дивилася їй у вічі — шукаючи порятунку. Але вона лише прошепотіла: «Ти сама все зіпсувала». І через годину сказала, що мені треба переїхати до батька.
Я мовчки зібрала речі. Серце ніби вирвали з коренем. Я не ридала. Не кричала. Просто пішла, усвідомивши, що дому в мене більше немає.
Тепер я живу у батька. Він намагається, як може, але в нас немає тієї близькості, яку я шукала в матері все дитинство. Я більше не сподіваюся, що вона мені зателефонує, вибачиться, приїде… Хоча в душі я досі — маленька дівчинка, яка чекає, що мама відчинить двері й скаже: «Пробач мене, донечко». Але цього не буде. Вона обрала чоловіка. Обрала його — того, хто вдарив її дитину.
Я не бажаю їй зла. Але я знаю: одного дня він піде. Знайде когось молодшого, гарнішого, покірнішого. Залишить її саму. І тоді, можливо, вона згадає про мене. Але я вже не буду тією, що все пробачає. Бо зрада матері — це рана, яка ніколи не загоїться.
Я кажу це всім батькам: не заводьте дітей, якщо не готові бути поруч, якщо не можете ставити їх вище за свої любовні драми. Ми, діти, не винні в тому, кого ви любите. Ми не просили вас нас народжувати. Але якщо вже привели у цей світ — не зраджуйте.
Мамо, якщо коли-небудь ти прочитаєш це… знай: я вижила. Я стала на ноги. Я сильна. Але я більше ніколи не прийду до тебе зі сльозами, як раніше. Ти мені більше не мама. Ти — просто жінка, яка колись мене народила.
