— Ти впевнена, що дитині не нашкодить, якщо я буду їсти редиску? — запитала свекруха, помішуючи борщ.
— Мам, вона вже третій день цей борщ варить, — зітхнув Гліб. — Можна, я просто доїм і підуть на роботу?
— Цей борщ — лікувальний! — підняла ложку свекруха. — А твоя мати солить, наче з гармати. Така їжа дитині точно шкодить!
— Вибачте, я уже народила трьох, — спокійно відповіла Тетяна Іванівна, мати Зоряни, дістаючи з холодильника каструлю. — І всі живі. А це борщ з квасолею. Білок!
— Свекрухо, квасоля — важка їжа! Ми ж не в селі!
— А у нас не в лікарні! — відрізала Тетяна Іванівна.
Зоряна сиділа на кухонному табуреті, обіймаючи живіт і мріючи, щоб хтось вимкнув звук. Вагітність вже підходила до сьомого місяця, і раніше вона думала, що головне — не тошнитиме. Тепер вона знала: головне — залишитися в здоровому розумі між двома жінками, кожна з яких вважає, що робить «краще».
Свекруха переїхала одразу, як дізналася про вагітність. «Внук! Перший! У вас місця мало, а я допоможу». Мати Зоряни — через тиждень після: «Ти одна, я все кину і приїду». Так у двокімнатній квартирі оселилися три господарки.
— Я вагітна, а не хвора, — тихо прошепотіла Зоряна чоловікові на вухо, коли він прийшов ввечері.
— Я знаю. Терпи. Це скоро закінчиться. Мама після пологів поїде.
— А моя?
— А твоя… можливо, теж. Можливо, вони подружаться?
Вони не подружилися. Вони почали змагатися.
Спочатку — у прибиранні. Вранці мати Зоряни мила підлоги, до обіду свекруха перемивала, «бо сквозняк, пил, інфекція». Потім — у покупках. Дитячі боді з’явилися в трьох розмірах — 56, 62 і 74, усі рожеві. Хоча ніхто не знав, хто народиться.
Але головним полем битви стало качаюче крісло.
— Я його обрала! — заявила свекруха.
— А я його купила! — заперечила Тетяна Іванівна.
— Я першою про нього сказала!
— Я першою занесла!
— Воно буде в моїй кімнаті, — рішуче підсумувала свекруха.
— З якої причини?! — обурилася Тетяна Іванівна. — Зоряна буде годувати в кріслі. Нехай стоїть у неї.
— Я планувала спати в кріслі після пологів, — тихо підкреслила Зоряна. — З малюком.
— Навіщо тобі? Ти втомишся! Нехай малюк буде зі мною! — вигукнула свекруха.
— Або зі мною! — не поступалася мати.
— А я, вибачте, де?! — не витримав Гліб. — Я — батько, між іншим!
— Ти можеш спати на кухні. Там диванчик, — хором сказали обидві.
Наступного дня крісло зникло. Його не було ні в кімнаті Зоряної, ні у свекрухи, ні у Тетяни Іванівни.
— Де крісло? — спитала Зоряна.
— Переселилося, — відрізала свекруха.
— Приховано, — прошипіла мати.
Війна досягла апогею. На кухні тепер варили не борщ, а холод. Мовчки. З різкими поглядами. Гліб затримувався на роботі. Зоряна їла йогурти у ванній.
— Я більше не можу, — сказала вона ввечері. — Це моя дитина. Моє тіло. Моє життя. Я не просила цих «героїчних» вчинків.
— Ну… вони хочуть допомогти, — мяв Гліб.
— Вони хочуть контролювати. А ти мовчиш. Бо звикла. А я — ні.
Тієї ночі Зоряна погано спала. Вранці, не поснідавши, пішла шукати оголошення. До обіду повернулася з ключами.
— Що це? — спитав Гліб.
— Орендуємо квартиру. Двокімнатну, світлу. Я вже підписала договір.
— Зоряно…
— Я не залишаюсь з тобою. Я переїжджаю до себе. Якщо хочеш — поїдемо разом. Якщо ні — побачимося на виписці.
Він мовчав.
Через півгодини вона вийшла з валізою. У під’їзді стояло качаюче крісло, в’язаний плед, подушка з котятами. Вона посміхнулася. Потім подзвонила в «благодійний прийом». Через дві години крісла вже не було.
Нова квартира пахнула фарбою і свіжістю. Зоряна розпаковувала речі, розклала банки з кремами, заварила м’ятний чай. Увімкнула музику. І вперше за довгий час просто лежала на дивані.
Через три дні приїхав Гліб з рюкзаком.
— Тут неможливо. Вони не розмовляють. Вечеря — як похорон.
— А тут?
— Тут можна дихати. Я зрозумів. Ти — не лише мати. Ти — людина.
У серпні народився хлопчик, ввечері, без качаючого крісла, але з любов’ю. Свекруха і Тетяна Іванівна приїжджали по черзі, за графіком, з борщами у контейнерах.
— Ми зрозуміли, — сказала свекруха. — Крісло не спасло.
— Головне — не качати нерви, — зітхнула Тетяна Іванівна.
А Зоряна тримала сина на руках і думала: борщів може бути скільки завгодно. А місце в житті — лише одне. І воно — її.
Через два тижні після пологів Зоряна вперше одягла джинси. Вони були трохи вільніші, ніж до вагітності, але головне — це вже не піжама і не халат.
— Мені здається, я
