13 березня 2025 року
— Вибачте, підкажете, будь ласка, як пройти до терапевта? — запитала молода Марічка, підходячи до медсестри в білому халаті.
— По коридору направо, потім ліворуч, кабінет восемнадцять. Тільки до Марії Петрівни Соколовської черга велика, краще візьміть талон, — відповіла медсестра, не піднімаючи очей від журналу.
— Дякую, — Марічка рушила вказаним шляхом, та раптом зупинилася. — А вибачте, Маріє Петрівно… прізвище яке?
— Соколовська. А що, знайома? — нарешті підняла голову медсестра і уважно поглянула на відвідувачку.
— Ні, просто… ім’я звучало знайомо, — поспішно відвернулася дівчина і пішла далі.
Перед кабінетом номер восемнадцять справді стояла натовп. Олена Кузнєцова взяла талон під номером двадцять три і присіла на лавку. Серце її билося, немов барабан, і здавалося, що його чути по всій поліклініці. Соколовська… Марія Петрівна Соколовська. Після розлучення мама повернула собі дівоче прізвище. Столько років пройшло, а вона пам’ятала кожну дрібницю.
— Наступний! — різко прозвучав голос з кабінету.
Олена здрижала. Голос став сухішим, офіційнішим, та інтонація залишилася такою ж, якою вона чула ще в дитині: «Олено, йди їсти», «Олено, домашнє зробила?», «Олено, чому так пізно?»
Черга рухалася повільно. Кожні п’ятнадцять хвилин двері відкривалися, виходив новий пацієнт, і голос кличе наступного. Олена рахувала: сімнадцятий, вісімнадцятий, дев’ятнадцятий…
— Де двадцятий? — нетерпляче спитала літня жінка з тростиною.
— Мабуть, уже пішов, — пожала плечима дама в кольоровій хустці. — Не вдається чекати.
— Тоді двадцять перший! — вигукнув хтось із черги.
— Двадцять перший теж кудись зник, — оглянулася медсестра, що час від часу перевіряла порядок.
— Двадцять другий! — голос з кабінету вже звучав роздратовано.
— Я двадцять третя, — тихо промовила Олена, піднімаючись з лавки.
— Тоді проходьте, а то час втрачаєте, — махнула рукою жінка з тростиною.
Олена підбігла до дверей, на мить застигла, а потім рішуче їх відчинила.
За столом сиділа жінка близько шістдесяти років, сиве волосся зібране в строгий пучок. У білому халаті, на носі тонкі окуляри. Обличчя вже зморшкувате, та риси залишились ті самі. Олена одразу впізнала ці очі серед тисяч інших.
— Проходьте, сідайте, — вказала доктор на стілець навпроти, не піднімаючи погляду від медичної карти. — Прізвище, ім’я, по батькові?
— Кузнєцова Олена Михайлівна, — трохи задихалася вона, називаючи по батькові.
— Рік народження?
— 1978.
— На що скаржитеся? — нарешті підняла голову Марія Петрівна і подивилася на пацієнтку.
Олена замовкла. Мама дивилась спокійно, без жодного натяку на впізнання. Здавалося, ніби бачить її вперше.
— У мене… голова болить, — вимовила вона вимушено.
— Як часто? Характер болю? — доктор почала записувати в карту.
— Часто, особливо вранці. І іноді серце колотиться.
— Вимірювали тиск?
— Ні, давно не пам’ятаю.
Марія Петрівна підвела стетоскоп, підходячи з тонометром. Її руки — ті самі, що колись заплітали Олені косички, гладили її голову, коли була хвора, і лягали по попці, коли вона балувалася.
— Сто сорок на дев’яносто, — констатувала вона. — Підвищений. Стреси на роботі?
— Є, — кивнула Олена.
— Сімейні проблеми?
Олена ледве стримала сміх. Так, проблеми були. Двадцять років тому мама вигнала її з дому за «непідходящий» хлопець. Олені тоді було сімнадцять, вона думала, що розуміє життя краще за дорослих.
— Можна сказати, що є, — відповіла вона.
— Діти?
— Дочка. Їй дев’ятнадцять.
— Одружена?
— Розлучена.
Доктор кивнула, продовжуючи писати.
— Шкідливі звички? Курите? Алкоголь?
— Не курю. Алкоголь… зрідка.
— Хронічні захворювання в родині?
Олена задухалася. Як відповісти? Чи сказати, що у мами гіпертензія і хворе серце? Що батько помер від інфаркту у сорок вісім? Але мати сиділа навпроти і не впізнала свою дочку.
— У батька було хворе серце, — обережно сказала вона.
— Жив?
— Ні.
— Чим помер?
— Інфарктом.
— У якому віці?
— У сорок вісім.
Марія Петрівна на мить зупинилася, потім знову писала.
— А мати жива?
— Не знаю, — чесно відповіла Олена. — Ми… не спілкуємося.
— Зрозуміло. Зараз послухаю, — взяла стетоскоп.
Холодна трубка торкнулася грудей. Олена намагалася дихати рівно, та серце билося, ніби зайве.
— Тахікардія, — констатувала Марія Петрівна. — Аритмія. Давно?
— Не пам’ятаю.
— Потрібно обстеження. Направлю на ЕКГ, аналізи крові і обов’язково до кардіолога.
— Докторе, а… — Олена запнулась, — а чому, на вашу думку, рідні перестають спілкуватися?
Доктор відклала ручку і уважно подивилася.
— Ви про маму?
— Так. Ми посварилися двадцять років тому через пустяки. Тепер… не знаю, чи вона жива, чи здорова.
— Ви не намагалися її знайти? Писали?
— Боюсь, що вона не пробачить. Що скаже, що у неї немає дочки.
Доктор довго мовчала, стискаючи ручку.
— Знаєте, я колись посварилася зі своєю дочкою. Вона вийшла, розчавивши двері, і сказала, що я її не розумію. Я вважала, що захищаю її, що знаю, що краще. Гордість не дозволяла мені першим простити.
— І що сталося?
— Минуло так багато років, що я вже не впізнала б її на вулиці. Люди змінюються, особливо коли час минає.
Олена відчула, як у горлі стискається ком.
— Ви… не шкодуєте?
— Щодня. Кожен день шкодую. У мене є онука, можливо, і онук. Я їх ніколи не бачила. Не знаю, як вони виглядають, як сміються.
— Чому не знайдете? Тепер можна все дізнатися, пошукати…
— А якщо вона не зможе простити? Якщо я для неї померла двадцять років тому? — голос Марії Петрівни задрімав.
— Але ви ж мати. Мати завжди простить, — прошепотіла Олена.
— Не знаю. Я тоді сказала їй: «У мене немає дочки, живи як хочеш, тільки не повертайся». Вона була ще молода, глупа, закохалася в старшого хлопця. Я думала, що він її обдурить, що лише використає. Але вона не слухала.
— І що з ним сталося? З тим хлопцем?
— Хто знає? Можливо, я помилялась. Можливо, вони жили щасливо. А можливо, я була права, і він її кинуў. Але в будь‑якому випадку, я не мала вигнати її з дому.
Олена не витримала:
— Він не кинуў. Ми жили разом десять років. У нас народилася донька. Потім розійшлися, але не через його погану людину. Просто… іноді люди перестають підходити один до одного.
Доктор різко підняла голову:
— Звідки ви це знаєте?
— Тому що я та сама донька, мамо. Це я. Оленка.
Тиша висіла. Марія Петрівна глядела на жінку навпроти, і в її очах повільно розпалилась іскра впізнання.
— Оленко? — прошепотіла вона. — Оленко, це ти?
— Я, мамо. Це я.
Доктор піднялася, обійшла стіл. Олена теж піднялася. Вони стояли обличчям один до одного, не наважуючись зробити крок назустріч.
— Ти так змінилася, — сказала мати. — Я тебе зовсім не впізнала. Ти була така худенька, з косичками…
— Ти майже не змінилась, лише посивіла і тепер носиш окуляри, — відповіла Олена.
— Оленко, я… я так шкодую… — голос Марії Петрівни розірвався.
— Мамо, не треба. Я сама винна. Треба було прийти раніше.
— Ні, це я винна. Я мати, я мала першою підходити…
Вони нарешті обійнялися. Олена відчула знайомий аромат маминих духів, той самий, що був двадцять років тому.
— Прости мене, донечко. Прости стару, упертливу бабусю, — прошепотіла мати.
— Мамо, не кажи так. Ти не стара.
— Стара, Оленко, і хвороба. У мене тиск, серце б’ється. Часто забуваю, куди поклала речі.
— Нічого, мамо. Головне, що ми знайшли одне одного.
— А онука? Ти казала, що є донька?
— Катерина. Їй дев’ятнадцять, навчається в університеті. Розумна, гарна. На мене схожа.
— Можна… можу я її побачити?
— Звісно, мамо. Вона буде щаслива дізнатися, що у неї є бабуся.
У двері постукали.
— Маріє Петрівно, там черга чекає, — почувся голос медсестри.
— Зараз, зараз, — спритно відповіла доктор. — Оленко, у мене ще пацієнти. Зустрінемось ввечері? Приїдеш додому, пам’ятаєш адресу?
— Пам’ятаю, мамо. Приїду. І Катю привезу.
— А готувати вмієш? — усміхнулася мати.
— Вмію. А ти все ще млинці печеш по неділях?
— Пеку. Тепер будуть для онуки.
Олена вийшла з кабінету, а Марія Петрівна запросила наступного. Проте її руки тремтіли, і вона кілька разів перечитувала один і той же рядок у медичній картці.
Ввечері Олена стояла біля знайомого під’їзду з букетом та коробкою цукерок. Поруч нервувала Катерина.
— Мамо, а якщо вона мене не полюбить? — шепотіла дівчина.
— Полюбить, сонечко. Вона ж бабуся.
— Чому ви так довго не спілкувалися?
— Було дурне, донечко. Дуже дурне.
Вони піднялися на третій поверх. Олена натиснула дзвінок. За дверима послышались кроки.
— Хто там?
— Це я, мамо. Оленка. З онукою.
Двері відчинили. На порозі стояла Марія Петрівна в домашньому халаті, зі сльозами на очах.
— Заходьте, рідні мої. Заходьте скоріше.
Вона спершу обійняла Олену, а потім довго дивилась на Катерину.
— Боже мій, яка красуня! І справді схожа на мене. Ті ж очі, той же ніс.
— Бабусю, — тихо сказала Катерина, — можна я вас обійму?
— Звісно, онучко. Звісно.
Вони сідали
