— Вибачте, підкажете, будь ласка, як пройти до терапевта? — спитала молода жінка, підходячи до медсестри в білому халаті.
— По коридору направо, потім наліво, кабінет восемнадцять. Тільки до Марії Петровни Соколовської черга велика, краще взяти талон, — відповіла медсестра, не піднімаючи очей від журналу.
— Дякую, — жінка рушила вказаним шляхом, та раптом зупинилася. — А, вибачте, Маріє Петровно… яке прізвище?
— Соколовська. Що, знайома? — нарешті підняла голову медсестра і уважно подивилася на відвідувача.
— Ні, просто… ім’я здавалося знайомим, — жінка поспішно відвернулася й продовжила шлях.
Перед кабінетом номер восемнадцять стояла справжня натовп. Зоряна взяла талон під номером двадцять три і присіла на лавочку. Серце билося так гучно, ніби його чули всі навкруги. Соколовська… Марія Петровна Соколовська. Після розлучення мати повернула собі дівоче прізвище. Минуло багато років, а вона пам’ятала кожну дрібницю.
— Наступний! — пролунав суворий голос із кабінету.
Зоряна затремтіла. Той голос став сухішим, офіційним, та інтонація залишилася та сама, що колись звучала: «Зоря, іди їсти», «Зоря, зробила домашнє?», «Зоря, чому так пізно?»
Черга рухалась повільно. Кожні п’ятнадцять хвилин двері відчинялися, виходив новий пацієнт, і голос кличе наступного. Зоряна рахувала: сімнадцятий, вісімнадцятий, дев’ятнадцятий…
— Де двадцятий? — нетерпляче спитала літня жінка з тростинкою.
— Мабуть, вже пішов, — пожала плечима дама в квітчастій хустці. — Часто буває, не витримують очікування.
— Тоді двадцять перший! — крикнув хтось із черги.
— Двадцять перший теж кудись зник, — озирнулася медсестра, що час від часу стежила за порядком.
— Двадцять другий! — голос із кабінету уже звучав роздратовано.
— Я двадцять третя, — тихо промовила Зоряна, піднімаючись з лавки.
— Тоді проходьте, часу марнувати не треба, — махнула рукою жінка з тростинкою.
Зоряна підходила до дверей, на мить завмерла, а потім рішуче їх відчинила.
За письмовим столом сиділа жінка близько шістдесяти років, сиве волосся зібране в строгий пучок. У білому халаті, на носі тонкі оправи окулярів. Обличчя зморшкувате, та риси залишилися незмінними. Зоряна одразу впізнала ці очі серед тисяч інших.
— Проходьте, сідайте, — вказала лікарка на стілець навпроти, не піднімаючи погляду від медичної картки. — Прізвище, ім’я, по батькові?
— Соколовська Зоряна Михайлівна, — голос зупинився на по батькові.
— Рік народження?
— Дев’ятнадцять вісімдесят сьомий.
— На що скаржитесь? — нарешті підняла очі Марія Петровна і подивилася на пацієнтку.
Зоряна замовкла. Мати дивилася на неї спокійно, без нотки впізнання, ніби бачила її вперше.
— Я… у мене голова болить, — вимовила вона.
— Як часто? Характер болю? — лікарка почала записувати в карту.
— Часто, особливо вранці. І… іноді серце колотиться.
— Вимірювали тиск?
— Ні, не пам’ятаю, коли востаннє.
Марія Петровна підвелася, підходячи до Зоряни з тонометром. Надягнула манжету. Її руки — ті ж самі, що колись заплітали Зоряні косички, гладили головку, коли була хвора, шмалькали по сідницях, коли балувалася.
— Сто сорок на дев’яносто, — констатувала лікарка. — Підвищений. Стреси на роботі є?
— Є, — кивнула Зоряна.
— Сімейні труднощі?
Зоряна майже засміялася. Так, сімейні труднощі були. Двадцять років тому мати вигнала її з дому за «непідходящого» хлопця. Тоді Зоряні було сімнадцять, вона вважала, що зріла більше за дорослих.
— Можна сказати, що є, — відповіла вона.
— Діти?
— Дочка. Їй дев’ятнадцять.
— Одружена?
— Розлучена.
Марія Петровна кивнула, продовжуючи щось записувати.
— Погані звички? Курите? Алкоголь?
— Не курю. Алкоголь… зрідка.
— Хронічні захворювання в родині?
Зоряна задихнулася. Як відповісти? Сказати, що мати має гіпертонію і хворе серце? Що батько помер від інфаркту у сорок вісім? Але мати сиділа навпроти і не впізнавала свою дочку.
— У батька було хворе серце, — обережно сказала вона.
— Живий?
— Ні.
— Чим помер?
— Інфарктом.
— У якому віці?
— У сорок вісім.
Марія Петровна на мить замовкнула, потім знову писала.
— А мати жива?
— Не знаю, — чесно відповіла Зоряна. — Ми… не спілкуємось.
— Розумію. Зараз послухаю, — лікарка взяла стетоскоп.
Холодна трубка торкнулася грудей. Зоряна намагалася рівно дихати, та серце билось, ніби коза в хлів.
— Тахікардія, — констатувала Марія Петровна. — Аритмія. Давно так?
— Не пам’ятаю.
— Потрібно обстеження. Направлю на ЕКГ, аналізи крові. І обов’язково до кардіолога.
— Докторе, а… — Зоряна запнулась, — а чому, на вашу думку, рідні люди перестають спілкуватись?
Марія Петровна відклала ручку і уважно подивилась на пацієнтку.
— Про що ви? Про матір?
— Так. Ми посварились двадцять років тому через дурниці. А тепер… тепер не знаю, чи вона жива, чи здорова.
— Ви не намагалися її знайти? Звернутись?
— Боюсь. А якщо не пробачить? А якщо скаже, що у неї немає дочки?
Докторка довго мовчала, стискаючи ручку.
— Знаєте, — нарешті промовила вона, — я колись посварилася зі своєю дочкою. Вона вибила двері, крикнула, що я її не розумію, що я її душу розчавляю. А я думала, що її захищаю, що знаю, що краще. Гордість не дозволила мені першій простягнути руку.
— І що потім?
— Потім… пройшло стільки років, що я вже не впізнала б її на вулиці. Люди змінюються, особливо коли час минає.
Зоряна відчула, як у горлі піднявся ком.
— А ви… а ви не шкодуєте?
— Щодня. Щодня шкодую. У мене є онука, можливо, і внук. Я їх ніколи не бачила. Не знаю, як вони виглядають, як сміються.
— Чому не знайдете? Тепер же можна все з’ясувати, знайти…
— А якщо вона мене не пробачить? Якщо я для неї померла двадцять років тому? — голос Марії Петровни задрімав.
— Але ви ж мати. Мати завжди прощає, — прошепотіла Зоряна.
— Не знаю. Я тоді такі слова їй казала… що у мене немає дочки, що хай живе, як хоче, тільки до мене не повертається. А вона була ще молода, наївна. Закохалася в хлопця старшого. Я думала, що він її обдурить, що лише скористається. Але вона не слухала.
— І що з ним сталося? З тим хлопцем?
— Хто знає? Можливо, я помилялась. Можливо, вони щасливо жили. А може, я була права, і він її кинуў. Але в будь‑якому випадку, я не повинна була вигнати її з дому.
Зоряна більше не могла стриматися:
— Він не кинуў. Ми жили разом десять років. У нас народилася донька. Потім розійшлися, але не через нього. Просто… іноді люди перестають підходити один одному.
Марія Петровна різко підняла голову:
— Звідки ви це знаєте?
— Тому що я та сама донька, мамо. Це я. Зоря.
Засвітилося мовчання. Марія Петровна дивилась на жінку перед собою, і в її очах повільно розгорілося впізнання.
— Зоря? — прошепотіла вона. — Зоречко, це ти?
— Я, мамо. Це я.
Лікарка підвелася, обійшла стіл. Зоряна теж встала. Вони стояли обличчям один до одного, не наважуючись зробити крок назустріч.
— Ти так змінилася, — сказала мати. — Я тебе зовсім не впізнала. Ти була така худенька, з косичками…
— А ти майже не змінилася. Тільки посивіла. І окуляри тепер носиш.
— Зоря, я… я так шкодую… — голос Марії Петровни розрвався.
— Мам, не треба. Я сама винна. Треба було раніше прийти.
— Ні, це я винна. Я мати, я мала першою простягнути руку…
Вони нарешті обнялися. Зоряна відчула знайомий запах маминих духів, той самий, що був двадцять років тому.
— Прости мене, донечко. Прости глупу, вперту старушку.
— Мам, не кажи так. Ти не стара.
— Стара, Зоречко. І хвороба. У мене тиск, серце б’ється. Іноді забуваю, куди що поклала.
— Нічого, мамо. Головне, що ми знайшли одне одного.
— А онука? Ти казала, що донька є?
— Олеся. Їй дев’ятнадцять, навчається в університеті. Вона дуже розумна, гарна. На тебе схожа.
— Можна… можу я її побачити?
— Звісно, мамо. Вона буде щаслива дізнатись, що у неї є бабуся.
У двері постукали.
— Маріє Петровно, черга вже чекає, — почувся голос медсестри.
— Зараз, зараз, — спритно відповіла лікарка. — Зоря, у мене ще пацієнти. Домовимося ввечері? Приїдеш додому, пам’ятаєш адресу?
— Пам’ятаю, мамо. Приїду. І Олеся привезу.
— А вмієш готувати? — усміхнулась мати.
— Вмію. А ти все ще печеш млинці по неділях?
— Пеку. Тепер буду їх готувати онуці.
Зоряна вийшла з кабінету, а Марія Петровна запросила наступного пацієнта. Та її руки тремтіли, і вона кілька разів перечитувала один і той самий рядок у медичній картці.
Вечором Зоряна стояла під знайомим під’їздом з букетом квітів і коробкою цукерок. Поруч нервувала Олеся.
— Мам, а якщо вона мене не полюбить? — прошепотіла дівчина.
— Полюбить, сонечко. Це ж бабуся.
— Чому так довго не спілкувалися?
— Була дурна, донечко. Дуже дурна.
Вони піднялися на третій поверх. Зоряна натиснула дзвінок. За дверима послышались кроки.
— Хто там?
— Це я, мамо. Зоря. З онукою.
Двері розчинилися. На порозі стояла Марія Петровна в домашньому халаті, зі сльозами на очах.
— Заходьте, рідні мої. Заходьте швидше.
Вона спочатку обійняла Зоряну, потім довго дивилась на Олесю.
— Боже мій, яка красуня! І справді схожа на мене. Ті ж очі, той же ніс.
— Бабусю, — тихо сказала Олеся, — можна я вас обійму?
— Звісно, онучко. Звісно.
Вони сиділи на кухні, пили чай з тортом, який Марія Петровна встигла купити по дорозі додому. Розповідали про минулі роки, переглядали фотографії, сміялися і плакали
