— Вибачте, підкажете, будь ласка, куди йти до терапевта? — запитала молода жінка, підходячи до медсестри в білому халаті.
— Підійти до коридору, направо, потім наліво, кабінет номер вісімнадцять. Тільки у Марії Петрівни Соколовської черга довга, краще взяти талон, — відповіла медсестра, не піднімаючи очей від журналу.
— Дякую, — жінка рушила за вказівками, та раптом зупинилася. — А підкажете, будь ласка, прізвище?
— Соколовська. Чим можу допомогти? — нарешті підняла погляд медсестра і уважно подивилася на відвідувачку.
— Ні, просто… ім’я здавалося знайомим, — жінка швидко відвернулася і продовжила свій шлях.
У кабінеті номер вісімнадцять справді стояла натовп. Зоряна взяла талон під номером двадцять три і присіла на лавку. Серце колотилося так, ніби його чули всі навколо. Соколовська… Марія Петрівна Соколовська. Після розлучення мати повернула собі дівоче прізвище. Минуло стільки років, а вона пам’ятала кожну дрібницю.
— Наступний! — прозвучав суворий голос з кабінету.
Зоряна здригнулася. Той голос став сухішим, офіційнішим, проте інтонація залишилася та ж, що колись звучала: «Зоряно, іди їсти», «Зоряно, зробила домашнє?», «Зоряно, чому так пізно?».
Черга рухалася повільно. Кожні п’ятнадцять хвилин двері відкривалися, виходив новий пацієнт, і голос кличе наступного. Зоряна рахувала: сімнадцятий, вісімнадцятий, дев’ятнадцятий…
— Де двадцятий? — нетерпляче спитала літня жінка з тростинкою.
— Мабуть, пішов, — пожала плечима дама в кольоровій хустці. — Не витримують чекати.
— Тоді двадцять перший! — крикнув хтось з черги.
— Двадцять перший кудись зник, — оглядала місцем медсестра, що час від часу контролювала порядок.
— Двадцять другий! — голос з кабінету звучав уже роздратовано.
— Я двадцять третя, — тихо промовила Зоряна, піднімаючись з лавки.
— Тоді проходьте, бо час втрачаєте, — махнула рукою жінка з тростинкою.
Зоряна підбігла до дверей, на мить зупинилася, а потім рішуче їх відчинила.
За письмовим столом сиділа жінка близько шістдесяти років, сиве волосся зібране в строгий пучок. У білому халаті, на носі тонкі окуляри в металевій оправі. Обличчя вже мало зморшки, проте риси залишилися тими ж. Зоряна миттєво впізнала ці очі серед тисяч інших.
— Проходьте, сідайте, — вказала лікарка на стілець навпроти, не піднімаючи погляду від медичної карти. — Прізвище, ім’я, по‑батькові?
— Соколовська Зоряна Михайлівна, — голос зупинився на по‑батькові.
— Рік народження?
— тисяча дев’ятсот сімдесят восьмий.
— На що скаржитеся? — нарешті підняла очі Марія Петрівна і подивилася на пацієнтку.
Зоряна замовкнула. Мати дивилася спокійно, ні краплі впізнання. Здавалось, ніби бачила її вперше.
— У мене… голова болить, — вимовила вона тиском.
— Як часто? Характер болю? — лікарка почала записувати в карту.
— Часто, особливо вранці. І… іноді коліє серце.
— Вимірювали тиск?
— Ні, не пам’ятаю, коли востаннє.
Марія Петрівна піднялася, підбігла до Зоряни з тонометром і надула манжету. Її руки — ті ж руки, що колись заплітали косички, гладили голову, коли була хвора, шльопали по сідницях, коли балувалася.
— Сто сорок на дев’яносто, — констатувала лікарка. — Підвищений. Стреси на роботі є?
— Є, — кивнула Зоряна.
— Сімейні проблеми?
Зоряна ледве стримала сміх. Так, проблеми були. Двадцять років тому мати вигнала її з дому за «непідходящего» хлопця. Тоді Зоряні було сімнадцять, вона вважала, що розуміє життя краще за дорослих.
— Можна сказати, що є, — відповіла вона.
— Діти?
— Дочка. Їй дев’ятнадцять.
— Одружена?
— Розлучена.
Марія Петрівна кивнула, продовжуючи щось записувати.
— Шкідливі звички? Курите? Алкоголь?
— Не курю. Алкоголь… зрідка.
— Хронічні захворювання в родині?
Зоряна закашлялася. Як відповісти? Чи сказати, що мати має гіпертонію і хворе серце? Чи що батько помер від інфаркту у сорок вісім? Але мати сиділа навпроти і не впізнала свою доньку.
— У батька було хворе серце, — обережно промовила вона.
— Живий?
— Ні.
— Чим помер?
— Інфарктом.
— У якому віці?
— У сорок вісім років.
Марія Петрівна на мить зупинилася, потім продовжила писати.
— А мати жива?
— Не знаю, — щиро відповіла Зоряна. — Ми… не спілкуємось.
— Зрозуміло. Тепер послухаю, — лікарка взяла стетоскоп.
Холодна трубка торкнулася грудей. Зоряна намагалася дихати рівно, та серце билося, наче втікло з клітки.
— Тахікардія, — констатувала Марія Петрівна. — Аритмія. Давно таке?
— Не пам’ятаю.
— Потрібно обстеження. Направлю на електрокардіограму, аналізи крові. І обов’язково до кардіолога.
— Доктор, а… — запнулась Зоряна, — а чому, на вашу думку, рідні люди перестають спілкуватись?
Марія Петрівна відклала ручку і уважно подивилася на пацієнтку.
— Ви про що? Про матір?
— Так. Ми посварилися двадцять років тому через пустякове. А тепер… не знаю, чи вона жива, чи здорова.
— Ви не намагалися знайти? Звернутись?
— Боюсь. А що, якщо не простить? А що, якщо скаже, що у неї немає доньки?
Лікарка довго мовчала, стискаючи ручку.
— Знаєте, — нарешті промовила вона, — і я колись посварилася з дочкою. Вона вистрілила з дому, хлопнувши двері. Сказала, що я її не розумію, що душу їй роздирає. А я думала, що її охороняю, що знаю, що краще. Гордість не дозволила першій зайти на примирення.
— І що сталося далі?
— Пройшло так багато років, що я вже не впізнала б її на вулиці. Люди змінюються, особливо коли час минає довго.
Зоряна відчула, як у горлі стискає ком.
— А ви… чи не шкодуєте?
— Щодня. Кожен день шкодую. У мене є онука, можливо, і онук. Я їх ніколи не бачила. Не знаю, як вони виглядають, як сміються.
— Чому не спробуєте знайти? Тепер можна все дізнатись, знайти…
— А якщо вона не зможе мене простити? Якщо я для неї померла двадцять років тому? — голос Марії Петрівни задрімав.
— Але ви ж мати. Мати завжди простить, — прошепотіла Зоряна.
— Не знаю. Я тоді так сказала їй… що у мене немає доні, що нехай живе, як хоче, тільки не повертається. А вона була ще молода, наївна. Закохалася у хлопця, старшого за неї. Мені здавалося, що він її обдурить, що лише скористається. Але вона не слухала.
— А що сталося з тим хлопцем?
— Хто знає? Можливо, я помилялась. Можливо, вони жили щасливо. А можливо, я була права, і він її залишив. Але в будь‑якому випадку, я не повинна була вигнати її з дому.
Зоряна не втрималась:
— Він не залишив. Ми жили разом десять років. У нас народилася донька. Потім розійшлися, але не через його поганий характер. Просто… іноді люди перестають підходити один одному.
Марія Петрівна різко підняла голову:
— Звідки ви це знаєте?
— Тому що я та сама донька, мамо. Це я. Олена.
Тиша опустилася. Марія Петрівна дивилася на жінку перед собою, і в її очах повільно розпливалося впізнання.
— Олена? — прошепотіла вона. — Оленко, це ти?
— Я, мамо. Це я.
Марія Петрівна підвелася, обійшла стіл. Зоряна теж піднялася. Вони стояли один навпроти одного, не наважуючись зробити перший крок.
— Ти так змінилась, — сказала мати. — Я тебе зовсім не впізнала. Ти була така худенька, з косичками…
— А ти майже не змінилась. Тільки посивіла. І окуляри тепер носиш.
— Оленко, я… я так шкодую… — голос Марії Петрівни розтріскувався.
— Мам, не треба. Я сама винна. Треба було раніше прийти.
— Ні, я винна. Я мати, я мала першою…
Вони нарешті обійнялися. Зоряна відчула знайомий аромат маминих духів, той самий, що був двадцять років тому.
— Пробач мене, доню. Пробач дурну, вперту стару.
— Мам, не говори так. Ти не стара.
— Стара, Оленко. І хвороба. У мене тиск, серце гойдається. Часто забуваю, куди щось поклала.
— Не важливо, мамо. Головне, що ми знайшли одне одного.
— А онука? Ти казала, що донька є?
— Катерина. Їй дев’ятнадцять, навчається в університеті. Дуже розумна, гарна. Тобі схожа.
— Можна… можу я її побачити?
— Звісно, мамо. Вона буде рада дізнатись, що у неї є бабуся.
У двері постукали.
— Маріє Петрівно, черга чекає, — почувся голос медсестри.
— Зараз, зараз, — спохопилась лікарка. — Оленко, у мене ще пацієнти. Зустрінемось ввечері? Приїдеш додому, пам’ятаєш адресу?
— Пам’ятаю, мамо. Прїду. І Катерину привезу.
— А готувати вмієш? — усміхнулася мати.
— Вмію. А ти і досі печеш млинці по неділях?
— Пеку. Тепер буду для онуки готувати.
Зоряна вийшла з кабінету, а Марія Петрівна запросила наступного. Але руки її тряслися, і вона кілька разів перечитувала одну й ту ж рядок у медичній картці.
Вечором Зоряна стояла під знайомим під’їздом з букетом квітів і коробкою цукерок. Поруч нервувала Катерина.
— Мам, а якщо вона мене не полюбить? — шепотіла дівчина.
— Полюбить, сонечко. Вона ж бабуся.
— Чому ви так довго не спілкувалися?
— Було глупо, доню. Дуже глупо.
Вони піднялися на третій поверх. Зоряна натиснула дзвінок. За дверима почулися кроки.
— Хто там?
— Це я, мамо. Олена. З онукою.
Двері розчинилися. На порозі стояла Марія Петрівна в домашньому халаті, очі мокрі.
— Заходьте, рідненькі мої. Заходьте швидше.
Вона спершу обійняла Олену, потім довго дивилася на Катерину.
— Боже мій, яка красуня! І справді схожа на мене. Ті ж очі, той же ніс.
— Бабусю, — тихо сказала Катерина, — можна обійняти?
— Звісно, онучко. Звісно.
Вони сідали за кухонний стіл, пили чай з тортом, який Марія Петрівна встигла купити по дорозі. Розповідали про минулі роки, переглядали фотографії, сміялися і плакали одночасно.
— Мам, ти все ще працюєш у поліклініці? — запитала Олена.
— Так, але вже думаю про пенсію. Сил вже не так, а здоров’я підводить.
— А навіщо йти на пенсію? Твій досвід потрібен людям.
— Я ж не помічниця… Сьогодні власну доньку не впізнала.
— Але тепер впізнала. І це головне.
Катерина листала мамин фотоальбом.
— Мам, подивись, яка ти була гарна в молодості! А це хто?
— Це твій дід. Він помер, коли мені було двадцять п’ять.
— Чому ви посварилися? — прямо спитала дівчина.
Олена і Марія Петрівна переглянулися.
— Через горді
