Ще дозволю собі розповісти вам стару історію, яка сталася в нашому краю багато років тому.
Мама залишається, а ти йди, сказав чоловік, розстібаючи кожух і вішаючи його на гачок у сінях.
Олена завмерла з тарілкою в руках посеред кухні. Вода в раковині дзюрчала, а вона стояла, намагаючись зрозуміти, чи правильно почула слова Богдана.
Що ти сказав? перепитала вона, не обертаючись.
Те, що сказав. Я прийняв рішення. Мама залишається з нами, а ти… Богдан увійшов у кухню й сів за стіл. Ти знайдеш собі інше помешкання.
Олена повільно поставила тарілку на сушарку й закрила кран. Руки в неї тремтіли.
Це моя квартира, Богдане. Я її купувала, я плачу іпотеку.
Наша квартира. Ми ж одружені.
Яка записана на мене! Олена обернулася до чоловіка. Ти що, зовсім з глузду зїхав?
Богдан дістав з кишені цигарки й запалив прямо на кухні, хоч знав, як вона цього не терпить.
Не зїхав. Просто мама більше не може жити сама. У неї тиск, серце, та й вік уже. Вісімдесят два роки, між іншим.
І до чого тут я? Нехай живе, хто проти? Але чому це я маю виїжджати?
А де їй жити? У моїй кімнаті? Вона звикла до простору, до своїх речей.
Олена ледве стримувала крик. За пять років шлюбу свекруха перетворила її життя на пекло. Постійні догани, зауваження, втручання у їхні стосунки. А тепер Богдан хоче вигнати її з власної квартири.
Твоя мати може чудово жити в себе вдома. У неї трикімнатна квартира в центрі.
Там ліфт зламаний, до четвертого поверху важко підніматися. А тут усе зручно перший поверх, поруч поліклініка, магазини.
Значить, ти вже все вирішив? Без мене? Олена притулилася до стільниці. Богдане, ми ж чоловік і дружина. Такі речі обговорюють разом.
Обговорюють, коли є що обговорювати, він струсив попіл у блюдце. А тут усе зрозуміло. Мати хвора, стара. Їй потрібен догляд. Хто, крім сина, про неї подбає?
А хто, крім чоловіка, має піклуватися про дружину? Олена сіла навпроти. Богдане, ти розумієш, що говориш? Ти виганяєш мене з мого дому.
Не виганяю, а прошу тимчасово пожити десь. Поки мама… ну…
Поки вона не помре? д
