Мама сказала — і на те гріх
Маріє, чого ти зачиняєш вікно? — голос Ольги Антонівни тремтів від бурчання, як річка в бурю. — Як можеш ти зректися чоловіка лише через байдужість з її палівців?
— Мамо, це не байдужість, — марнотратно відказала Марія, розпоряджаючи сокирою вузького емалового ящика. — Я не можу вже дити з Дмитром.
— А хлопці? Поміркувала про них? — мати покотилася перед дочкою, заважаючи підвестися до шафи, де ховається її кравецька майстерність. — Іринка жане, чому вітер не ночує в казкових кімнатах. Що я їй відповім?
— Скажи правду. Що батько із матір’ю уже не діляться тією ж послідовністю.
Ольга Антонівна схопилася за перст золотого ланцета, що приховався за скатертинкою, і впала до шафки, що тикав від напруження.
— Боже мій, як багато часу минуло. Колись в нас жінки шестилися, а колишні копились. А тепер, щойно треба — і розлучінь!
Марія зупинилася, тримаючи плескоту з вишитою хустинкою. Дивилася на матір — ту ж бабусину постать з посивілого волосся і навіками недоволеного погляду — і збагнула, що разів знову пройде той самий діалог.
— Мамо, я б не розділяла Дмитра при першому ж болтні на горб. Але коли болтні перетворилися в тридцятьє років…
— О, тридцять років! — махнула Ольга Антонівна, наче щось було якраз так. — Я з Іваном провела сімдесят три, і ніколи не поділили!
— Папа пив?
— Ну і що, що пив? Множина чоловіків п’ють. Головне — що не вибіг від дому, залишав серп і плуг.
— Папа піднімав на тебе руку?
— Маріє! — мати вирізала рукою, ніби відтинала думку. — Твій батько був святий, небесам.
— Святий чоловік не б’є жінку, мам.
— Не він її! Якось, коли діла були вороб’ячи, тільки пожерекав, — мати зблідла, і втома вирізала глибокий морщок на її щоках.
Марія закрила очі, заглибившись у голос материній німоти. Цей діалог вони заводили щодня, як сусідка співає світлянку з самого ранку.
— Дмитро регулярно мене б’є. Коли в нього синіе вікно з хлібом, коли народжуються хмизи. Тільки тому, що може.
— Ти наверху, що не так зробила? Жінку потрібно мудро направляти, тихо примирювати.
Марія вирізала обернення, що котилося від тієї мови.
— Я не так? Я винна в тому, що чоловік мене б’є?
— Не кричи на мене! — Ольга Антонівна нахмурився, наче зламана вішня на прихідній. — Я ж не звинувачую. Просто більше знати. Жінка в родині — це вантажівка.
— Вантажівка, — сказалася Марія, як хліб свіжий на відм’якнутому важкій. — Відомо, що вчора Пані вантажівка отримала камінь в порох з-за того, що сірка переліпила. А до вчора — за те, що телевізор вимкнув світло, коли він прибіг додому.
На щоках Марії ще сидів відтінок перших світанків, схованна в сердцевині масла для тіла. Мати бачила це, але наче не помітила, наче була в язикової мови, що тікає від дійсності.
— Маріє, дівчино, — голос Ольги Антонівни став м’який, наче трава під черв’ячоє тертя. — Я збираюся зрозуміти, що важко. Але подумай про них. Іринці п’ятнадцять, Сашкові тринадцять. Їм потрібен батько.
— Їм потрібен батько, який не трусять їх на шпинат, — Марія схопилася навпроти матері, наче вітер піднімає шевця. — Вчора Шибка знову піймала вітер в дверем, і хлопці заскакали в кімнату, наче відводили від полум’я. Це нормально?
— Діти привикнуть. Г绰лиять і зрозуміють.
— Зрозуміють, що батько ударив матір, а вона терпіла? Що це нормально?
— Зрозуміють, що родина — це головне. Що потрібно прощати і ідти вивибрати.
Марія знову розпочала складати етажерку, кожен рух давався їй з тяганиння болю — в артриті рідкість ще болеш.
— Мамо, я сьогодні до Оксани. Вона вже казала, що буде відпочивати, доки не знеопишу свій заміс.
— До Оксани? — мати перелякалася, наче бачила вогонь у вишнівку. — До цієї однолюбки? Вона тебе ще більше вирізить!
— Ніхто мене не вирізає. Я сама здибався з цим рішенням.
— Здибався, здибався! — Ольга Антонівна потопала по кімнаті, як вітер із розбіжкою. — Оксана тобі тільки припилиласть рум’яна. Сама не зберегла чоловіка, тепер почорнює інших.
— Оксана щаслива без чоловіка. Вона нікого не припиливає.
— Щаслива! — сплюнувала мати. — Одна як півень, діти в колі вранці. Чудово їй живеться!
— Ліпше, ніж мені з Дмитром.
— Маріє, опинься! — Ольга Антонівна зграбила дочку, наче вогнезахисник, що не впорається з чумаком. — Ти ж не дівчинка, тобі ж сорок два. Хто ж тобі тепер забрати? З дітьми, без чоловіка?
— Мамо, я не намагаються йти за когось. Я хочу просто жити спокійніше.
— Спокійніше? Без чоловіка? — мати покивала, наче контрольованая невідповідністю. — Жінка без чоловіка — це не жінка. Це п’ята.
Марія відпустила руку, наче вона вогонь, і відійшла до вікна. У дворі діти грали, безтурботно сміялися, поганили хлібник. Коли вона знову сміялася?
— Мамо, а ти була щастя з папою? — тихо спитала вона.
— Звісно була! — мати відповіла занадто швидко, наче чекала на відповідь. — Мы проводили довгу зустріч разом.
— Довгу — не означає щастя.
— Не бийся так. Щастя — це коли є родина, діти, дім. А не ці романтичні глупості з кіно.
Марія повернулася до матері.
— Значить, за твоєю волею, я маю терпіти биття, п’янство, боян — тільки щоб формально залишитися одружені?
— Маєш думати про дітвору. Про те, що люди скажуть. Про те, як самотньо випоказати многі діти.
— А про те, що діти бачать, як батько ударює матір, думати не треба?
— Не при дітей ж!
— Мамо, — Марія схопилася за вікно, — вчора Сашко спитав мене, чому на моїй руці є царапина. Я сказала, що впала. Він подивився на мене і сказав: «Мамо, а тато тебе не штовхав?» Уявляєш? Тринадцятирічний хлопець це зрозумів, а ти говориш «не при дітях».
Ольга Антонівна замовклила, а потім покивала, як хмільник, що коливається від вітру.
— Всі одно неправильно. Родину потрібно зберігати. Чоловік може змінитися.
— За сорок років він тільки погіршував.
— Значить, не так діяла. Треба було…
— Що треба було? — Марія не витримала, наче вітер гнуче Південний рілля. — Більше терпіти? Меньше говорити? Краще готувати? Красивіше одягати? Мамо, я все це пробувала!
— Не кричи на мене!
— Я не кричу! Я меноя відчуваю до тебе!
У кімнату заглянула п’ятнадцятирічна Ірина.
— Мамо, а чому ти з бабусею кричите?
Марія одразу стає східна, наче сонце після соняшникової хмари.
— Ми не кричимо, сонечко. Просто обговорюємо.
— А чому ти збиринуєш?
— Ми з тобою і шурином сьогодні відьїжджаємо до тітки Оксани. Ти пам’ятаєш, вона пригощала?
— А тато з нами?
— Ні, тато залишиться дома.
Ірина змарнотіла, як вікно після веселки.
— А потім ми повернемося?
Марія подивилася на дочку, та ще на матір. Ольга Антонівна мовчала, але погляд грав молчання: «Бачите, як дитина страждає?»
— Іринко, іди до себе. Подивися на шуринцеву вареницю. Ми з бабусею скоро закінчимо.
Дівчинка з задоволенням увійшла. Марія закривала двері, потім повернулася до матері.
— Діти привикнуть. Їм буде ліпше без постійних війн на горизонті.
— Ліпше без тата? — Ольга Антонівна піднімала голос, наче вітрило на штормовій хвилі. — Маріє, я забороняю тобі руйнувати родину!
— Мамо, мені сорок два. Ти не можеш мені заборонити.
— Можу! Я твоя мати! І поки я жива, я буду хоронити тебе від глупості!
— Хоронити мене від глупості? — Марія не могла це просто витлумачити. — Ти хорониш мене від шансу втекти від внутрішньої війни?
— Я хороню тебе від помилки, яку ти потім всю життя жальуватимеш!
— Один із жальованих — це що я не покинула його раніше.
Ольга Антонівна прибігла до дочки і взяла її за руки.
— Маріє, мила, я розумію, що тяжко. Але повір досвідливої матері. Самотньо тобі не зможеш. А дітям потрібна повна родина.
— Мамо, — Марія ретельно відпускала руки, — повна родина — це коли батьки розуміють одне одного. А не коли один мучить другого.
— Розуміння — це не лише ромали і ґорох. Це й терпіння, й ґонор, й прощення.
— І царапини, і глузування, і страх?
— Не драматизуй. Чоловіки всі такі. Їм треба дати випустити пар.
Марія подивилася на матір довгим поглядом, як біла ряба від безсоняв.
— Мамо, а ти пам’ятаєш, як батько тебе в ліжко зворуєв з переломом руки?
— Не було ніякого перелому! — різко відповіла Ольга Антонівна. — Я просто впала з лавки.
— Пам’ятаєш, як пояснювала лікарям, що ґудзика зробила від сміху?
— Мовчи! — мати підняла голос, наче ставала жертвою ворожої мови. — Не сміли щиро про тата!
— Я не говорю щиро. Я говорю правду.
— Правда в тому, що він всю життя на нас боролись! Що дав тобі освіту, будинок купив!
— І за це я маю терпіти його п’янство і любов до кулаки?
— Маєш бути пасивна!
Марія замовклила. Збагнула, що цей діалог ні до чого не приведе. Мати навіть не згадає, що її життя було скаженим. Для неї це привітна манія — що жінки мають терпіти.
— Мамо, я розумію, що тобі важко це прийняти. Але я зробила рішення.
— Відміняй! — Ольга Антонівна встала перед дочкою, наче стіна з вапна. — Я не дозволю тобі розламати родинну землю!
— Я не руйную родину. Я рятую себе і дітей.
— Рятуєш! — сплюнувала мати. — Від чого рятуєш? Від нормального життя?
— Від ненормального. Від жорстокості.
— Жорсткість, жорсткість! — Ольга Антонівна замахала руками, наче криничка від мух. — Напридумували собі цих слів! Коли в нас жили, жінок не називали таких слова!
— Коли в вас жили, жінки затихали. Через усім через рак.
— Що ти сказала? — мати поблідла.
— Нічого. Забудь.
— Ні, не забуду! Ти це про мене?
Марія не відповіла. Пам’ятала, як мати страждала від болю в череві, як відмовлялася йти до лікаря, як говорила: «Побіжить і пройде». А потім була операція, хіміотерапія, страх за її життя.
— Мамо, я не хочу повторити твою долю.
— Твоя доля — це нормальна жіноча доля! Родина, діти, дім!
— Твоя доля — це тридцять років страху і болю.
— Не правда! — Ольга Антонівна заплакала, як шибка під снігом. — Я була щаслива! Я любила твого тата!
— Любила, мамо. Але він тебе не любив. Він тебе мучив.
— Мовчи! — мати витерла слзи, наче пам’ятника від вини. — Не сміли так говорити!
— Гарно, не буду. Але від Дмитра я все одно упущу.
— Маріє, — Ольга Антонівна знову схопила руки, — я благаю тебе. Як мати благає. Не роби цього. Подумай ще раз.
— Мамо, я думала сорок років. Хватить.
— Тоді і я з тобою не говоритиму! — мати різко відтягла руки, наче від тепла вогню. — Не хочеш слухати матір — живи, як хочеш!
Вона пішла, але на дверях зупинилася.
— Тільки запам’ятай: коли залишись одна, коли діти виростуть і зникнуть, коли зрозумієш, що невміли, не приходь до мене зі скорботою!
— Не прийду, мамо.
— І не сподівайся, що я допомогу з дітьми!
— Не сподіваюсь.
— Відмінно! — Ольга Антонівна захлопнула двері, наче вітру з хлібом.
Марія залишилася одна. Сіла на ліжко і закрила лице руками. Сльози не потекли. Вона була занадто втомлена, щоб плакати.
У кімнату знову заглянула Ірина.
— Мамо, а чому бабуся пішла така сердита?
— Бабуся розгнівалася, що ми від’їжджаємо.
— А ми правда від’їжджаємо?
— Так, сонечко. Сьогодні ввечері.
— Навічно?
Марія подивилася на дочку. Ірина стояла в дверях, маленька, здивована, не зрозуміла, що відбувається в її світі.
— Іринко, підійди до мене.
Дівчинка підійшла, і Марія обняла її.
— Ми від’їжджаємо, тому що мама більше не може жити з татом. Помічаєш?
— Потому що тато кричить?
— Так. І не тільки кричить.
— А ми його більше не бачимо?
— Бачитимемо. Але житимемо окремо.
— А бабуся буде до нас приїжджати?
Марія замовклила.
— Не знаю, дорогенька. Бабуся поки сердиться на маму.
— Чому?
— Потому що вона не розуміє, чого ми візьмемось.
— А я розумію, — тихо сказала Ірина. — Мені також страшно, коли тато кричить.
Марія більше обняла дочку. І тут було підтвердження її бачення. Дитина зрозуміла те, що не зуміє знати бабуся.
— Мамо, — підбіг з коридору Сашко, — а коли ми поїдемо до тітки Оксани?
— Скоро, синочку. Поможи мені збирати ваших речі.
Діти охотливо розпочали складати іграшки, одяг. Вони більше не ставали необхідних питань, не плакали, не бавилися. Вони просто довіряли мамі.
Марія закрила останній ящик і подивилася на кімнату, де прожила сорок років. Тут вона була щасливою перші місяці одруження. Тут народжувалися діти, виховували їх, сподівалися, що все наладиться.
Але нічого не наладилось. І тепер вона узялася, відкинувши материнські чарівні слова, відкинувши страх самотності, відкинувшись неізвістність.
Телефон зажурав. Марія глянула на екран — звінила Оксана.
— Привіт, як справи? Коли приїжджаєте?
— Привіт, Тома. Через півгодини будемо. Мама знову була, намагалася мене відрадити.
— Відлягли?
— Ні. Лише підтвердила свій рішення.
— Молодцями. Свіженько скажу, іноді матері не розуміють, чого для дочок найкраще.
— Вона всю життя терпіла. І від мене бажає того ж.
— Але ти не вона, Маріє. У тебе є вибір, якого не було у неї.
— Так. І я його роблю.
— Але правильно. Діти готуються?
— Готові. Вони спокійно все приймають.
— Звісно. Діти завжди чують, коли ажінки поступаються правильно.
Після розмови з Оксаною Марія почула себе краще. Взяла ящики, закликала дітей, направилася до дверей.
На подвір’ї вона зупинилася і обернулася. Сорок років життя залишилися в цій менші. Сорок років терпіння, сподівань, розчарувань.
Але впереді була нова життя. Трудна, невідома, але своя.
Мама казала, що без чоловіка жінка не жінка. Але мама була неправою. Жінка без чоловіка — це все одно жінка. Просто вільна.
Марія закрила двері і пішла. Вона робила свій рішення. І чим би не сказала мама, вона не збиралася його змінювати.
