— Ти впевнена, що дитині не нашкодить, якщо будеш їсти редиску? — запитала свекруха, помішуючи борщ.
— Мам, вона вже третій день цей борщ варить, — зітхнув Гліб. — Можна, я просто доїм і підеш на роботу?
— Це лікувальний борщ! — підняла ложку свекруха. — А твоя мати солить, мов з гармати. Така їжа дитині точно шкодитиме!
— Вибачте, я вже трьох народила, — спокійно відповіла Тетяна Іванівна, мати Олеся, дістаючи з холодильника каструльку. — І всі живі. А це борщ з квасолею. Білок!
— Свекрухо, квасоля — важка їжа! Ми ж не в селі!
— А ми ж не в лікарні! — відповіла Тетяна Іванівна.
Олеся сиділа на кухонному табуреті, обіймаючи живіт і мріяла, щоб хтось вимкнув звук. Вагітність підходила до сьомого місяця, і раніше вона думала, що головне — не тошнитиме. Тепер знала: головне — залишатися в здоровому глузді між двома жінками, які кожна хоче «як найкраще».
Свекруха переїхала одразу, коли дізналася про вагітність. «Онучок! Перший! У вас місця мало, а я допомагатиму». Мати Олеся — через тиждень: «Ти одна, я все кину і приїду». Так у двокімнатній квартирі в Києві оселились три господарки.
— Я вагітна, а не хвора, — тихо сказала Олеся чоловікові на вухо, коли він прийшов ввечері.
— Я знаю. Терпи. Це скоро закінчиться. Мама після пологів поїде.
— А моя?
— А твоя… можливо, теж. Можливо, вони подружаться?
Вони не подружились. Вони почали змагатися.
Спочатку — у прибиранні. Вранці мати Олеся мила підлоги, до обіду свекруха перепрала, «бо протяг, пил, інфекція». Потім — у покупках. Дитячі бодики з’явились у трьох розмірах — 56, 62 і 74, усі рожеві. Хоча ніхто не знав, хто народиться.
А головним полем бою стало крісло‑качалка.
— Я його вибрала! — заявила свекруха.
— А я купила! — заперечила Тетяна Іванівна.
— Я перша про нього сказала!
— А я перша занесла!
— Воно буде в моїй кімнаті, — рішуче підсумувала свекруха.
— З якої причини?! — обурилася Тетяна Іванівна. — Олеся буде годувати в кріслі. Нехай стоїть у неї.
— Я ж планувала спати в кріслі після пологів, — тихо вставила Олеся. — З малюком.
— Навіщо тобі? Ти втомишся! Нехай малюк буде зі мною! — вигукнула свекруха.
— Або зі мною! — не відступала мати.
— А я, вибачте, де?! — не витримав Гліб. — Я — батько, між іншим!
— Ти можеш спати на кухні. Там диванчик, — хором сказали обидві.
Наступного дня крісло зникло. Його не було ні в кімнаті Олеся, ні у свекрухи, ні у Тетяни Іванівни.
— Де крісло? — запитала Олеся.
— Переселилося, — відрізала свекруха.
— Приховано, — прошипіла мати.
Війна досягла апогею. На кухні тепер варили не борщ, а холод. Мовчки. З різкими поглядами. Гліб запізнювався на роботі. Олеся їла йогурти у ванній.
— Я більше не можу, — сказала вона ввечері. — Це моя дитина. Моє тіло. Моє життя. Я не просила цих «героїчних» вчинків.
— Ну… вони хочуть допомогти, — мявся Гліб.
— Вони хочуть контролювати. А ти мовчиш. Бо звикла. А я — ні.
Тієї ночі Олеся погано спала. Вранці, не поснідавши, пішла по оголошенням. До обіду повернулася з ключами.
— Що це? — запитав Гліб.
— Орендуємо квартиру. Двошатну. Світлу. Я вже підписала договір.
— Олеся…
— Я не йду від тебе. Я йду до себе. Якщо хочеш — підемо разом. Якщо ні — побачимось на виписці.
Він мовчав.
Через півгодини вона вийшла з валізою. Внизу, біля під’їзду, стояло крісло‑качалка. В’язаний плед, подушка з котиками. Вона усміхнулася. Потім подзвонила в «благодійну прийомку». Через дві години крісла вже не було.
Нова квартира пахла фарбою і свіжістю. Олеся розпаковувала речі, розставляла банки з кремами, заварила м’ятний чай. Увімкнула музику. І вперше за довгий час — просто лежала на дивані.
Через три дні приїхав Гліб з рюкзаком.
— Там неможливо. Не розмовляють. Вечеря — як на похороні.
— А тут?
— Тут можна дихати. Я зрозумів. Ти — не лише мати. Ти — людина.
У серпні народився хлопчик ввечері. Без крісла‑качалки, але з любов’ю. Свекруха і Тетяна Іванівна приїжджали по черзі, за графіком, з борщами в контейнерах.
— Ми зрозуміли, — сказала свекруха. — Крісло не спасло.
— Головне — не крутити нерви, — зітхнула Тетяна Іванівна.
А Олеся просто тримала сина на руках і думала: борщів може бути скільки завгодно. А місце в житті одне. І воно — її.
Через два тижні після пологів Олеся вперше одягла джинси. Вони були трохи вільніші, ніж до вагітності, але головне — це вже не піжама і не халат.
— Зда
