Оксана була повна. Їй виповнилося тридцять, і вага сягала ста двадцяти кілограмів. Можливо, причина крилася в хворобі, у збої організму чи порушеному обміні речовин. Жила вона в загублених хащах Полісся, у маленькому селищі, затеряному серед лісів. Поїхати до лікарів у обласний центр було далеко й надто дорого.
Там, у цьому куточку, де годинник зупинився, а час відміряли лише зміни пір року, життя текло повільно. Воно застигало в люті морози, розмокало в весняних болотах, парило спекотним літом і плакало осінніми мряками. І саме в цьому нудному плині тонули дні Оксани, яку всі звали просто Ксенєю.
Ксені було тридцять, і її існування здавалося безвихідним, затягнутим у трясовину власного тіла. Сто двадцять кілограмів були не просто вагою це була фортеця, стіна між нею та світом. Стіна зі стомленості, самотності й тихого розпачу. Вона відчувала, що причина всередині, але поїхати до лікарів було неможливо: далеко, дорого й, здавалося, марно.
Працювала вона нянею у місцевому садочку «Ромашка». Її дні були наповнені запахом дитячих пісочок, молочної каші й завжди мокрих підлог. Її великі, лагідні руки вміли і втішити плаксю, і застелити ліжечка, і витерти розлитий компот так, щоби дитина не почувала провини. Діти її любили, тягнулися до її ніжності. Але дитяча прихильність не могла заповнити порожнечу, що чекала на неї за ворітками садка.
Жила Ксеня у старому будинку, що залишився ще з радянських часів. Стеля скрипіла вночі, вітер гуляв у щілинах. Два роки тому померла її мати тиха, змучена жінка, що поховала всі мрії в цих самих стінах. Батька вона не памятала він зник давно, залишивши лише бліду фотографію.
Побут її був суворий. Вода з крана текла бура й холодна, туалет стояв у дворі, перетворюючись зимою на крижану пастку. Найголовнішою мукою була піч. Взимку вона пожирала кубометри дров, витягуючи з Ксениних зарплат останні гривні. Вечорами вона сиділа перед вогнем, дивилася на полумя й думала, що воно пожирає не лише дерево, а й її сили, її майбутнє.
І ось одного разу, коли вечірній сум заповнив кімнату, сталося диво. Неголосне, ніжне як кроки сусідки Ганни у витертих тапочках. Вона постукала, тримаючи в руках дві хрусткі купюри.
Ксене, пробач, ради Бога. Ось, дві тисячі. Я не забула про борг, бурмотала вона, проштовхуючи гроші в Ксенині долоні.
Ксеня лише дивилася на них, давно списавши той борг у небуття.
Та годі, Ганно, не варто було клопотатися.
Варто! заперечила сусідка. Бо тепер у мене є гроші! Слухай
І, знизивши голос, Ганна розповіла дивну історію. Про те, як у селище приїхали узбеки. Один із них, побачивши її з мітлою, запропонував незвичайний заробіток пятнадцять тисяч гривень.
Громадянство їм потрібне, от і шукають у наших глушинах наречених. Учора мене вже розписали. Не знаю, як вони домовляються у РАЦСі, але все швидко. Мій, Рустам, зараз у мене сидить «для порядку», а потім піде. Донька моя, Оленка, теж погодилася. Їй куртка потрібна, зима ж на носі. А ти? Диви, який шанс. Гроші потрібні? Потрібні. А заміж тебе хто візьме?
Останні слова пролунали без злості, але з гіркою правдою. І Ксеня, відчувши знайомий біль у грудях, подумала лише мить. Ганна мала рацію. Справжнього шлюбу їй не чекати. Наречених не було й не буде. Її життя обмежувалося садком, крамницею й кімнатою з ненаситною піччю. А тут гроші. Пятнадцять тисяч. За них можна купити дрова, переклеїти шпалери, щоб хоч трохи відігнати сум старих стін.
Добре, тихо сказала Ксеня. Згодна.
Наступного дня Ганна привела «кандидата». Коли Ксеня відчинила двері, вона мимоволі скрикнула й відступила в темну хату. На порозі стояв юнак. Високий, стрункий, з обличчям, ще не зіпсованим життям, з великими, темними й неймовірно сумними очима.
Боже, та він ще хлопчина! вирвалося в Ксені.
Юнак випростався.
Мені вже двадцять два, сказав він чистою українською, лише з легкою мелодійністю.
Ну ось бачиш, оживилася Ганна. Мій на десять років молодший, а у вас різниця копійки! Чоловік у розквіті сил!
Але в РАЦСі їх не розписали. Чиновниця в окулярах кинула на них підозрілий погляд і сухо пояснила, що за законом треба місяць очікування. «Щоб подумали», додала вона.
Узбеки поїхали працювати. Але перед відїздом Рустам так звали хлопця попросив у Ксені номер.
Самотньо тут, пояснив він, і в його очах вона впізнала щось знайоме ту саму розгубленість.
Він почав дзвонити. Щовечора. Спочатку розмови були короткі, незграбні, потім довші, відвертіші. Рустам вияви
