Оленка була повна. Їй стукнуло тридцять, а вага перевалила за сто двадцять кілограмів. Можливо, причина крилася в якійсь хворобі, гормональному збої чи порушеному обміні речовин. Жила вона в загублених Карпатах, у маленькому селі, де до найближчої лікарні було їхати годин пять, а грошей на таку подорож не вистачало.
Там, у тому селі, що притулилося між горами, ніби остання квіточка в гущавині, час плинув не за годинами, а за природою. Він застигав у лютих морозах, топився у весняних повенях, палав у літню спеку та плакав осінніми дощами. І в цьому повільному, важкому ритмі тонули дні Олени, яку всі звали просто Оленкою.
Оленці було тридцять, і все її життя здавалося затягненим у болото власного тіла. Сто двадцять кілограмів були не просто цифрою це була фортеця, стіна між нею та світом. Стіна, збудована з втоми, самотності й тихого розпачу. Вона відчувала, що причина всередині, але поїхати до лікарів було неможливо: далеко, дорого й, здавалося, марно.
Працювала вона нянею у місцевому садочку «Ромашка». Її дні були наповнені запахом дитячої присипки, манної каші й завжди мокрих підлог. Її великі, але неймовірно ніжні руки вміли і втішити заплакану дитину, і застелити ліжечко за лічені секунди, і витерти розлитий компот так, щоб малюк не почував провини. Діти її обожнювали, тягнулися до її тепла. Але дитяча любов слабка відплата за порожнечу, що чекала за порогом садка.
Жила Оленка в старенькому будиночку, що залишився ще з радянських часів. Стіни тріщали на морозі, дах протікав під час дощів, а взимку вітер вив у щілинах. Два роки тому її покинула мати тиха, зморена жінка, що поховала всі мрії в цих самих стінах. Батька вона не памятала він пішов, коли вона була зовсім маленькою, залишивши лише блідий спогад і стару фото.
Побут був суворий. Вода з колодязя крижана, туалет на подвірї, який узимку перетворювався на крижану скульптуру. А найбільшим ворогом була піч. Вона пожирала кубометри дров, витягуючи з Оленки останні гривні. Довгими вечорами вона сиділа перед вогнищем, дивлячись у полумя, і здавалося, що воно зїдає не лише дерево, а й її сили, її майбутнє.
І от одного разу, коли вечірня тиша заповнила кімнату, сталося диво. Таке ж тихе, як кроки сусідки Галки у стоптаних тапках. Вона постукала у двері, тримаючи в руках дві хрусткі купюри.
«Оленко, прости, ради Бога. Ось, дві тисячі. Не забула я про борг,» бурмотіла вона, всовуючи гроші в руку.
Оленка лише здивовано подивилася вона вже давно списала той борг у небуття.
«Та годі, Галко, не варто було турбуватися.»
«Варто!» заперечила сусідка. «Бо тепер у мене є гроші! Слухай»
І, знизивши голос, ніби ділилася таємницею, Галка розповіла неймовірну історію. Про те, як у село нагрянули узбеки. Один із них, побачивши її з мітлою, запропонував дивний заробіток пятнадцять тисяч гривень.
«Громадянство їм потрібне, шукають у наших селах наречених. Фіктивних. Вчора мене вже розписали. Не знаю, як вони домовляються в РАЦСі, але все швидко. Мій, Джаміль, зараз у мене, а ввечері піде. А моя донька, Марянка,
