Оксана Шевченко затиснула мокру швабру, нігті впилися в деревину.
— Як ти смієш мені наказувати?! — кричала вона, бризки води летіли над старим килимом. — Я тут корюся немов невільниця, а ти розвалився на софі й вимахуєш царськими котятами!
— Пробач, що дихаю у власній хаті! — Ігор Коваленко не відривався від смартфона, голос ревів як пошкоджений бас. — Може, ще дозволу питатиму перед тим як дихання перевести?
— Власній?! — Оксана спинилась посеред кухні, її очі палали люттю. — А хто прибирає? Куховарить? Хто сплачує комуналку зі своєї зарплатні, бо ти постійно у боргах?
Ігор відірвався від екрана, погляд його став таким гострим, що Оксана мимоволі попятилась.
— Знаєш що, Оксанко? Набридло це слухати. День у день — та сама пісня! А я, до речі, також працюю, не гнию на печі!
— Працюєш? — гіркий сміх вирвався з її грудей. — Тебе ж звільнили півроку тому! А ти досі «працюєш»!
Ігор зірвався з дивану й Оксана відчула, як стиснуло під ложечкою. Цей погляд вона знала. Знало її тіло.
— Замовкни! — просипів він, наближаючись. — І доки я м’який!
Оксана опустила вії, стиснула губи. Швабра дрижала у її руках.
— Отакої краще, — задоволено протягнув Ігор. — А то розгорявилась… Гадаєш, без тебе пропаду?
Він знову ліг на диван, уткнувшись у телефон. Оксана стояла нерухомо, серце билося наче скажене. Від страху? Чи від чогось іншого?
Тієї ночі, коли Ігор піш до кав’ярні з товаришами, Оксана сиділа над чашкою чаю й шукала коріння власних почуттів. Коли їхні стосунки перетворились на війну?
Перед нею встало перше побачення у львівській кав’ярні «Подкова». Ігор тоді здавався таким могутнім, рішучим. Говорив гучно й впевнено, усі замовкали. Оксана сиділа за сусіднім столиком з Яриною Петренко й крадькось спостерігала за цим чорнявим чоловіком з пронизливим поглядом.
— Поглянь, як він за тобою стежить! — шепотіла Ярина. — Знайомимось!
— Що ти кажеш! — Оксана почервоніла. — Він же не на мене дивиться…
Та він дивився. І коли підійшов, у неї перехопило подих.
— Ігор, — представився, подаючи руку. — А вас звати, красуне?
Красуне… Ніхто її так не називав. Завжди здавалась собі звичайною — ні високою, ні низькою. Сірі очі, каштанове волосся, непомітне обличчя. А тут — красуня!
— Оксана, — прошепотіла, відчуваючи жар у щоках.
— Оксана… Чарівне ім’я. До вас пасує.
Був старшим на вісім років, що додавало привабливості. Здавалось, дорослі чоловіки надійніші. Ігор працював прорабом, розповідав захопливі історії, був ввічливий.
На другому побаченні приніз квіти.
— Найкращій дівчині міста, — сказав, цілуючи їй руку.
Оксана розтанула. Ніхто ніколи не дарував їй квітів без нагоди.
Через місяць поставив питання.
— Выходь за мене, Оксанко. Без тебе не виживу. Ти мені потрібна як повітря.
Як повітря… Невже хтось так потребує її? Оксана, звикла бути тінню, раптом стала центром чиєїсь всесвіту.
— Але ми ж
І перший золотий промінь світанку наче підписав нову сторінку її долі, де страх нарешті змінився вірою.
