Лише одна залишилась

За вікном уже сутінкує, а мами все нема. Олеся, крутячи коліщатко на своїй візку, підкотила до столу, взяла телефон та набрала материн номер.
«Абонент недоступний», — пролунав чужий голос.
Дівчинка збентежено подивилася на апарат, потім згадала про малу кількість грошей на рахунку та вимкнула.
Мама пішла до крамниці, а досі не поверталася. Такого ніколи не було, вона завжди казала, куди йде, та залишалася ненадовго, бо донька від народження не могла ходити. Пересувалася на візку, окрім матері рідних не було.
Олесі вже вісім років, вона не лякалася самоти вдома, але мама завжди повідомляла про свої плани. Дівчинка не розуміла:
«Сьогодні вона пішла до далекого магазину, там дешевше. Ми з нею там часто бували. Хоч він і далекий, але пішки туди й назад за годину. — Вона глянула на годинник. — Вже чотири минали. Хочу їсти».
Напрямила візок на кухню. Запалила чайник, дістала з холодильника котлету. Потягла, запила чаєм.
Мами досі не було. Не витримала, знову взяла телефон:
«Абонент недоступний» — знов звучав автоінформатор.
Перемістилася на ліжко, сховарши телефон під подушку. Світло не гасила, без мами так страшно.
Лежала довго, але таки заснула.
***
Прокинулася, коли сонечко зазирнуло у вікно. Материне ліжко заправлено.
— Мамо! — крикнула вона у бік передпокою.
У відповідь — тиша. Взяла телефон, подзвонила. Чути той же металевий голос.
Стало моторошно, з очей покотилися сльози.
***
Володимир повертався зі свіжою випічкою. Кожен ранок починався так: мама готувала сніданок, а син біг по булочки.
Йому вже тридцять, а він ще самотній. Дівчата не звертали уваги: негарний, худий, часто хворів. Хвороби переслідували від народження. Потрібне дороге лікування, але мама виховувала одна. Останній діагноз йому поставили вже дорослим: безпліддя. Із думкою, що ніколи не матиме родини, Володя змирився.
У траві блиснув старий розбитий телефон. Телефони були одночасно його захопленням, і роботою — був програмістом та блогерував. У нього були найсучасніші моделі, але через професійну цікавість підняв той. Апарат був розчавлений, неначе переїхала машина.
«Щось трапилося? — мелькнула думка, сховав у кишеню. — Дома розберусь».
***
Після сніданку вийняв зі знахідки сім-карту, вставив у запасний телефон. Номера на ній були переважно лікарні, ПФУ, та подібні установи, але першою стояла адреса «Донечка».
Трохи подумав, набрав той номер:
— Мамо! — роздався радісний дитячий голос.
— Я — не мама, — зніяковіло промовив Володимир.
— А де мама?
— Не знаю. Знайшов розбитий телефон, переставив симку та подзвонив.
— Моя мама зникла, — почувся плач. — Вчора пішла до магазину і не вернулася.
— А де твій тато, бабуся?
— Немає ні тата, ні бабусі. Лише мама.
— Як тебе звати? — хлопець зрозумів, треба рятувати дитину.
— Олеся.
— Мене — Володя. Олесю, вийди з квартири, розкажи сусідам, що сама.
— Я не можу вийти, у мене ноги не ходять. А за сусідніми дверима ніхто не живе.
— Постривай, як не ходять? — Володимир здивовано зморгнув.
— Так народжується. Мама каже, треба нагромадити грошей, зроблять операцію.
— Як ти пересуваєшся?
— На візку.
— Знаєш свою адресу? — Володя зважився діяти.
—
Юля сміливо крокувала вперед, прокрадаючи новий шлях до знань, а сльози щастя на обличчях батька та матері свідчили, що найважчі випробування лише зміцнюють справжню родину.