— Мам, що ти тут робиш? — здивувалась Аліна, побачивши матір у жіночій поліклініці.
— Ой, Лінка, у тебе ж сьогодні теж прийом? Ти ж вчора нічого не сказала… — сором’язко опустила очі Олена.
— Мам, це ж для вагітних. Навіщо ти тут? — Аліна простягнула руку до круглішого живітка.
— Лінко, я хотіла розповісти… — жінка обернулася, підбираючи слова. — Отже, я теж чекаю малюка.
Олена народила Аліну, коли їй було вісімнадцять. Батько дівчини ніколи не був присутнім, аліменти сплачував лише через суд і то копійчими. Але Олена не залишала донечку без ласки. Працювала на двох роботах, ночами шила на замовлення. Подруги кивали головою: «Навіщо так напружуватись? Молодість зіпсуєш!» Олена не слухала. Хоча сама відмовлялася від усього, Аліна ніколи не відчувала браку. Найсмачніша шоколадка, модна куртка, дорога лялька — все, що бажала донька, миттєво з’являлося у їхньому домі.
Аліна звикла до найкращого. Не рахувала гроші — хотіла, купувала, навіть з класом поїхала на море. Коли настав час вступати, обрала найпрестижніший університет у Києві, платне відділення. Олена не сперечалась.
На третьому курсі Аліна познайомилася з Дімою. Він був старший, закінчував навчання. Олені він одразу сподобався — серйозний хлопець, з головою на плечах. Вона раділа: нарешті донечка знайде надійного чоловіка, опору. І навіть коли вона завагітніла, залишиться не одна.
Так і сталося. Аліна завагітніла. Діма одразу запропонував руку і серце, влаштували розкішне весілля. Пів грошей на весілля дали його батьки, іншу половину — Олена, ще й путівку в Одесу молодій парі подарували.
— Діма, підемо прогуляємось, — запропонувала Аліна.
— Гаразд, погода чудова, а нове кафе відкрили поруч. Заходимо, перекусимо, — усміхнувся чоловік, погладивши живіт.
Прогулялись у парку, нагодували голубів, потім зайшли в кафе. Лише сели, як Аліна раптом побліділа.
— Що з тобою? — нахмурився Діма.
— Мам… — коротко пробурмотіла вона.
За двома столиками сиділа Олена з незнайомим чоловіком.
— О, точно! — обернувся Діма.
Олена помітила їх, сором’язливо усміхнулася.
— Підемо привітаємо. Хто це з нею? — піднявся Діма.
— Не підемо. І не хочу дивитися! — різко підскочила Аліна і вибігла на вулицю.
Діма заплатив і наздогнав її. На тротуарі Аліна вже сперечалась з матір’ю:
— Хто це такий?! Ти ж забула, що скоро будеш бабусею?
— Аліночко, ти вже доросла. Я тебе виховала, а жити ще треба й мені.
Діма тактовно втрутився:
— Все гаразд, Олено Вікторієвно?
— Діма, нічого… —
— Пішли! — Аліна схопила чоловіка за руку і майже вибігла.
Аліна звикла, що мати належить лише їй. Не дозволяла собі думати, що у Олени може бути коханий. Вона сама протягом років ні з ким не зустрічалась — боялася, як донька відреагує.
Два роки тому до неї почав ухвалятись її керівник, Ігор Васильович. Він давно подобався Олені, але сама не робила кроку. Коли нарешті виявив інтерес, вона зламалась.
Вони почали зустрічатися. Ігор навіть запросив її переїхати до себе. Олена спершу відмовлялась, а потім погодилась. Як сказати це Аліні — не знала. А ця зустріч виявилась невдалою.
Пізніше Олена дізналася, що вагітна. У сорок трьох — пізно, звісно, та аборту не хотіла. Ігор ледь не підскочив — дітей у нього не було, і тепер був шанс на сина чи доньку.
Після кафе Аліна перестала відповідати на дзвінки. Як у справи, Олена дізнавалась лише від Діми. А потім — нова несподівана зустріч у поліклініці. Після цього Аліна повністю розірвала зв’язок, заблокувала номер, ігнорувала повідомлення.
Про народження внучки Олена дізналася від зятя.
— Дівчинка, 53 см, 3200 г! — радісно оголосив Діма.
— Вітаю! Чи можемо приїхати? Дуже хочу її побачити, — майже розплачуючись, прошепотіла Олена.
— Спробую переконати Аліну…
Аліна ж відмовилась категорично. Олена переживала, хоча сама була вже на шостому місяці, а лікарі забороняли будь‑які хвилювання.
Через чотири місяці Олена народила дівчинку. Написала Аліни, що у неї тепер є сестра. У відповідь — тиша. Лише Діма прислав букет і подзвонив.
Минали роки. Дівчата росли. Аліна і Діма назвали свою доньку Сашею. Олена з Ігорем — Настею, на честь бабусі. Діма час від часу надсилав фото: «Перший зуб!» чи «Саме вперше сама ходить!» Олена сподівалась, що до першого класу Аліна пом’якшиться. Та вона трималась стійко — хоча, здавалося, ображатись не на що.
На день народження семирічної Саші Олена подзвонила Дімі:
— Приїдьте до нас з Сашенькою. Чекаємо з нетерпінням.
— Спробую переконати…
Вечором Діма передав запрошення.
— Не поїдемо, — відрізала Аліна.
— Але це ж твоя мати і сестра, — намагався її вразумити чоловік.
— Вона зрадила мене. Не хочу бачити цю дівчинку.
Так і жили — паралельно. Олена з Ігорем у котеджі за містом, Аліна з Дімою в багатоквартирному районі. Іноді від спільних знайомих Аліна чула про матір: «У лікарню потрапила», «У Насті підвищена температура». Десь у глибині душі їй хотілося приїхати, обійняти, як раніше. Але ревність і злість брали верх.
— Діма, треба ще купити Саші бантики і підгузки, — говорила Аліна за вечерею.
— Встигнемо. Не віриться, що вже сім років пролетіло…
— Мам, можна не їхати на англійську? — вбігла в кухню Саша.
— Ні! Ми ж переїхали в квартиру саме за цю школу! — суворо відповіла Аліна.
Вона, як колись Олена, прагнула дати донці все найкраще.
Першого вересня Діма взяв відгул, щоб супроводити Сашу до першого класу. Поїхали далеко, у престижну школу з англійським ухилом. Дзвінок, привітання, настанови…
— 1 «А»! — оголосила вчителька.
— Наш! — прошепотіла Аліна, ведучи доньку до групи.
І раптом у натовпі батьків вона побачила свою матір. Секунда — і їхні погляди зустрілися. Аліна не втрималась, кинулась до Олени, і сльози, що довго чекали виходу, розлилися по її щоках. Олена обійняла її так міцно, як колись у дитинстві, і в той момент усі образи розтанули, ніби їх і не було.
