У лікарні міста Чернівці привезли чоловіка років із шістдесят. Знайшли його без пам’яті в парку Шевченка — ледве дихав, пульс ледь прослуховувався. Жодних документів, телефону — лише поношений кожух і поруч вірний пес.
Це був рудий дворовик із змерзлою шерстю, який не відходив від господаря ані на крок. Незважаючи на спроби охорони його відігнати, пес якось проліз до реанімації та ліг поруч на ліжко. Лікарі дивувалися — звір виглядав безпритульним, але поводився наче розуміючий, ніби знав, хто перед ним.
Обстеження не давали результатів: аналізи, сканування — діагноз поставити не вдавалося. Чоловік лежав без свідомості. Лише пес реагував на найменші зміни його стану — то притулявся до грудей, то різко піднімав голову й починав тихо вити.
На третій день лікар вирішив переглянути записи з камер. Те, що він побачив, змусило його похолонути.
На плівці було видно, як під час нічного чергування монітори раптом зафіксували різке падіння кисню. За лічені секунди до цього пес кинувся до дверей, почав гавкати й дряпатись, намагаючись привернути увагу. Медсестра встигла вбігти до палати й підключити кисень.
Переглядаючи записи ще раз, лікарі помітили дивну річ — пес завжди відчував погіршення стану раніше за апаратуру. Наче знав, коли ставало зле.
Через кілька днів чоловік прийшов до тями. Перше, що він зробив, — простягнув руку до пса. На запитання, чи знайомі вони, він кивнув і скрізь сльози прошепотів:
— Я годував його щодня. Жив він біля мого будинку. Ніколи не гавкав, просто чекав. Не міг забрати — однокімнатна хатина й астма. Але він завжди мене чекав…
Виявилося, що пес, який півтора року приймав від нього їжу, запам’ятав його запах, голос, крок. І коли чоловікові стало зле, саме він кинувся по допомогу та не відходив від нього ані на хвилину.
Через два тижні пацієнта виписали. Додому він пішов не сам — тепер поруч крокував його вірний друг.
