Селюк-лікар
Оксана повернула до рідного села через двадцять два роки після розлучення з чоловіком. Шість років минуло з тих пір, і вирішила вона повернутися додому.
— Батьки старіють, мати часто хворіє, з господарством не впоратися, — пояснювала вона знайомим у місті. — Одна я в них, хто допоможе? У селі збудували нову амбулаторію, тож для терапевта місце знайдеться. Син уже дорослий, одружився, має свою родину. Засумує — приїде.
У шкільні роки Оксана дружила з Іваном. Кохалися вони так, ніби це було з мексиканської мелодрами — свари, сльози, примирення. Іван завжди перший біг миритися. Після сварень лежали на березі шумної річки, мріючи.
Батьки Оксани Івана не любили, але закохані були разом. Та згодом дівчина зрозуміла — його кохання задушливе. Крок управо, крок униз — і вже ревнощі палають. Він ревнував до всіх, навіть до подруг. Оксана ледве не посварилася з ними, але зрозуміла: життя з таким чоловіком — це вічний шторм.
— Після школи їду вчитися на лікаря, — оголосила вона Іванові.
— Ще чого! — вилупився він. — Там міські хлопці очі заплющать, а я тут, у селі…
— Поступай і ти кудись.
— Ти ж знаєш, я ледве школу закінчив, усі вчителі хрестились.
Оксана з радістю поїхала з села, інакше б Іван своєю любов’ю її задушив. На щастя, вона це зрозуміла. У місті вийшла заміж, а тепер, через стільки років, повернулася додому.
Іван одружився з Галиною, приїжджою медсестрою. Вона після коледжу сама захотіла працювати в селі. Сподобалась його очам — закохався, одружився. Двоє дітей, живуть у райцентрі, дочка вийшла заміж за містянина, син повертатися не збирався. Залишилися вдвох — Галина й Іван.
Життя їхнє було неспокійним через Іванову ревнощі. Але дружина терпіла — куди вже тепер розлучатися? Доживатимуть разом до старості.
Іван лежав на дивані, дивився телевізор, коли Галина рішуче увійшла в кімнату, відсунула завіски й почала шукати щось у шафі. За вікном — осінь, похмуро, у хаті темно, а йому ще й вікна завішують. Дружина лаялася — і так темно, а йому треба, щоб сусіди не підглядали. Хоча ніхто й не підглядав.
— Що там копаєшся? — відволікся він.
— Паспорт шукаю.
— Навіщо?
— Була сьогодні у терапевта. Сказали — треба в санаторій їхати, нерви лікувати.
— Хто це тобі навіяв?! — підскочив Іван. — Наш терапевт, Петренко, хіба може таке порадити? Він же рідко тверезий.
— Не Петренко. Його перевели, а нам прислали жінку-лікаря. Добра, уважна, порадила санаторій.
Вона знайшла паспорт і поклала в сумку.
— Постривай-но, — схопив її за руку. — Хто ця мудра терапевтка, що тобі мізки заплутала?
— Приїжджа. Не знаю її, раніше не бачила. Працюю в процедурній — ніколи не зустрічала.
— Ага… — Іван хижо прищурився.
У голові його вже крутилися думки:
«Оцю міську лікарку я швидко посадовлю! Ще й жінку мою в санаторій відправить? Я їй покажу, як у чужі сім’ї лізти! Так можна й половину села розвести…»
— Галю, ти нікуди не їдеш! — гарчав він. — Присилають нам невідомо кого, некомпетентних, — він навіть таке слово згадав, — попрацюють трохи й назад у місто. А нам розхльобувати!
Галина була слабкою, легко піддавалася впливу, тому Іван і вибрав її. Тепер він був на взводі, йшов у амбулаторію. Увійшов, навіть не привітався, знайшов кабінет №7 і без стуку ввірвався.
Не сказавши «вітаю», сів на стілець. Лікар дивилася в монітор. Коли підняла голову, Іван ледве не впав. Перед ним сиділа Оксана.
Тиша.
Він дивився на неї з подивом, брови повільно повзли вгору, а вся злість раптом розтанула.
— Оксано? — несміливо.
— Здрастуй, Ване, — спокійно.
У кабінеті була медсестра, але вони її не помічали. Іван не вірив очам — закривав їх, тряс головою, але перед ним була вона. Красива. Не видіння, а справжня.
— Без запису, — глянула вона. — Не проти, прийом через п’ятнадцять хвилин. Що турбує?
— Нічого… Годі тобі лікувати! — не відривав погляду. — Оксан, як ти взагалі? Чому повернулася? Заміжня? Надовго? Я… я так радий тебе бачити.
— Назавжди. Не заміжня, розлучилася шість років тому. Син уже дорослий. Запропонували в рідне село — і я згодна. Батьки старіють, а міське повітря набридло.
В двері зайшла стара жінка. Оксана глянула на годинник.
— Зрозумів, — підвівся він. — Радий був побачити.
Вона кивнула й перевела погляд на пацієнтку. А Іван йшов додому під враженням. В ньому прокинулися старі почуття. З Галиною такого не було.
— Ну що, поговорив з лікарем? — зустріла дружи
