КВАРТИРАНТКА
Євген Коваль, сороколітній технолог, залишив дружину. Забрав лише старенький «Жигуль», успадкований від батька, і в нього вмостив валізу з особистими речами. Про розподіл майна не захотів говорити: — Дочка росте, нехай усе залишиться їй.
З дружиною взаєморозуміння давно зникло; останнім часом він чув від неї лише два слова: «Дай грошей». Євген віддавав зарплату, премії, тринадцяту, а жінці все одно не вистачало. Він зобов’язався щомісячно сплачувати аліменти і допомагати дитині.
Спочатку жив у друга, потім отримав кімнату в гуртожитку, а як цінного фахівця поставив у чергу на державне житло. Це було в 80‑х роках, коли в СРСР житло надавали безкоштовно.
Два роки Євген провів у гуртожитку, доки на заводі будували дев’ятиповерховий будинок. Після цього його запросили до профспілки:
— Євгене Всеволодовиче, — сказав голова профспілки, — ви живете один, вам належить однокімнатна квартира, проте можемо надати двокімнатну, хоч і мізерну. Ви — висококласний спеціаліст, цінний працівник, отже беріть ключі від двокімнатної мізерної квартири.
Євген навіть розгубився: — Дякую, радий, що тепер маю власне житло.
Через місяць зібрав свої небагаті пожитки, серед яких переважала технічна література, і, завантаживши їх у той самий «Жигуль», поїхав до нової квартири. Ліфт ще не працював, тож піднявся п’ятий поверх пішки, підходячи до квартири № 72, вставив ключ у замкову щілину.
— Що це, — здивувався Євген, — не підходить ключ.
Тоді за дверима почувся шурхіт і шепіт. Євген стукав, вимагаючи відкрити, а у відповідь — тиша. Спустився, знайшов слюсаря, і вони відкрили двері. У квартирі стояли розкидані речі, ще не влаштовані на місцях. У передпокої його зустріла жінка, що злякана глянув на двох чоловіків:
— Не виселяйте мене, права не маєте, діти у мене, — сказала вона.
Євген помітив двох хлопців семи‑ і восьмирічного віку, які теж злякалися. Він спробував пояснити, що це його квартира, у нього є ордер, а вона зайняла її незаконно.
— Спробуй мене вигнати з дітьми на вулицю, — крикнула жінка в розпачі, — кинути на мороз.
Євген пішов. У профспілці розповів усе докладно. Незабаром з’ясувалося, що жінка — вдова, чоловік загинув, у неї було аварійне житло — старий барак, в якому залишилися кілька алкоголіків. Барак взимку промерзав, скільки його не топив. Жінку звали Любов, вона вже давно стояла у черзі на міське житло, та її постійно відкладали. І ось, не витримавши, вона вселилася в новий будинок.
— Будемо виселяти, — сказав твердо голова профспілки, — подамо на неї позов, це займе час, тож доведеться потерпіти.
— Хіба не можна вирішити це мирно? — запропонував Євген, — можливо, поговоримо з нею.
— Поговори, якщо вона тебе почує, — пожив плечима голова, — а то, ці матері з дітьми, наче божевільні, закон не шанують.
Євген повернувся до своєї квартири, сподіваючись розумно поговорити з Любов. Вона лише що ремонтувала зламаний замок.
— Давайте поговоримо по‑доброму, — сказав Євген, — зрозумійте, що ви зайняли чужу квартиру, закон не на вашій стороні.
— А ти вважаєш справедливим, що тобі її дали? — спитала вона.
— Звісно, я двадцять років працюю на заводі, у мене є ордер, — відповів він.
— А у мене діти, і я не хочу мерзнути в дірявому бараку.
— Я все розумію, але чому саме моя квартира і саме в цьому будинку?
— Бо ваша зайняла її. Вам дадуть іншу, бо ви розумний на заводі.
Євген пішов ні з чим. Тим часом справу про виселення запустили. На Любов вже приїхали відповідні органи, попередили, дали час, щоб вона виїхала.
Коли Євген дізнався, що її просто вигонятимуть на мороз і вона знову опиниться в холодному бараку, він знову пішов до своєї зайнятої квартири. Зустрів Любов у пригнічений стані, очі її були заплаковані, діти притуливалися до матері.
— Вам доведеться виїхати, хоча б тому, що кімната в гуртожитку вже не моя, і я ніде не маю житла, — сказав Євген.
Жінка важко зітхнула і сіла на стілець.
— Чому ж місто вам не дає житло, ви ж стоїте у черзі? — запитав Євген.
— Ходила, багато раз ходила, — розповідала Любов, — а там начальник мордатий і наглий, відштовхує мене щоразу, каже: «Чекайте».
— Поїхали, — запропонував Євген.
Вони поїхали до міської адміністрації. Зазвичай боязкий і навіть сором’язливий, Євген раптом відчув у собі незвичну силу: виграв під вигадкою, що прийшов з візитом, і майже втурився в кабінет разом з Любов.
— У жінки черга на квартиру підходить, а ви її відсуваєте. Може, створимо комісію і перевіримо, як рухається черга? — сказав він.
Начальник пом’якшився, усміхнувся і пояснив, що черга у громадянки вже на підході, залишилося всього два місяці, до весни вона отримає двокімнатну квартиру в новому будинку. Євген переглянув документи, у яких зафіксовано чергу Любові, вулицю і будинок, де вона оселиться.
— Якщо їй не дадуть квартиру в тому будинку, я проведу перевірку, — сказав на прощання Євген.
Повернувшись у свою квартиру, Любов почала збирати речі:
— Повернусь у барак, ви і так багато для нас зробили, — несподівано заявила вона, — два місяці потерпимо.
— Ось що, — запропонував Євген, — займайте вітальню, а я — спальню, усе інше спільне. Коли ваш будинок завершать, ви переїдете. Не бійтеся мене, живіть як квартирентка, лише з умовою, що я не візьму від вас грошей.
Любов була так вражена благородною пропозицією, що розплакалася.
Євген працював над новим проєктом, пізно повертався додому, а на кухні його завжди чекав обід. Раннім світанком Любов готувала дітям і Євгену сніданок. Він хотів дати їй гроші, але вона відмовлялася: «Так я лише хочу вам подякувати».
Одного вечора в двері стукнула колишня дружина, яка не цікавилася чоловіком уже третій рік.
— Не дарма кажуть, що ти прийняв підсобку, — заявила вона з порогу.
Вона хотіла ще кидків, та Євген вивів її під локоть, зрозумівши, що іншої причини візиту немає, і запропонував повернутись до дому.
Любов злякалась, стало незручно від візиту колишньої дружини, та Євген заспокоїв її, сказавши, що у дружини і донечки чудова двокімнатна квартира.
Навесні Любові нарешті дали квартиру в новому будинку. Євген допоміг їй переїхати. Зі сльозами на очах вона прощалася зі своїм благородним лицарем: — Дякую вам, Євгене Всеволодовичу, за вашу допомогу, за доброту серця, за те, що на цьому світі є такі люди, як ви.
Поки Любов облаштовувала свою нову квартиру, Євген отримав нещастя: зламав ногу, його госпіталізували. Приходили колеги, навідалася донечка. Після цього прийшла Любов, соромлячись, сіла на табурет, тримаючи в руках рушник.
— Принесла вам їжу: картоплю з котлетами, салатик, — діставала вона з сумки.
Євген взяв її за руку: — Два місяці під однією дахом жили, а разом і не пообідали, тож запрошую: коли випишуся, накрию стіл, і ви будете ласкати мій шатер.
Вони одружилися; хлопці отримали доброго батька, а Любов — надійного чоловіка. Через рік народився ще один хлопчик, і обидві квартири обміняли на чотирикімнатну. Євген Всеволодович з радістю повертався щовечора додому, де його чекали діти і кохана дружина, і всім було тепло під спільним дахом.
Так у житті часто трапляються несподівані перепони, проте доброта і готовність допомогти іншим перетворюють труднощі на нові можливості. Спільна праця, взаємна підтримка та щире серце роблять наш світ кращим і вчать, що справжнє багатство – це не гроші, а людське тепло.
