Соломия прокинулась о п’ятій ранку й одразу зрозуміла — сьогодні її весілля. Світло ледве пробивалося крізь щільні завіси, а в коридорі вже дзвеніла посудом мати, готуючи сніданок для всіх. День, якого вона чекала цілих півтора року, нарешті настав.
— Соломійко! Уставай, красунечко! — заглянула в кімнату мати, вся в бігудях і домашньому халаті. — Твій день! Я спалось? Хвилюєшся?
— Нормально, — збрехала Соломия, бо всю ніч ворочалася, думаючи про одне й про інше. — А що зі сніданком? Може, просто чаю вип’ю?
— Ані в якому разі! — заперечно махнула руками Галина Петрівна. — Не можна в такий день на пустий шлунок! Я вареників накрутила, з вишнями, як ти любиш. І сиру купила, домашнього. Їж добре, бо потім на нервах й ложка в рот не лізе.
Мати мала рацію. Соломия вже відчувала, як шлунок стискає від хвилювання. У ДАРСі роспис о одинадцятій, потім банкет у ресторані. Гості, фотограф, ведучий — усе належним чином. Богдан хотів скромного весілля, лише найближчих, але мати наполігла на урочистості.
— Один раз у житті донька заміж виходить! — повторювала Галина Петрівна усім. — Не можна на такому святі заощаджувати!
Звісно, заощаджували переважно на зарплаті Богдана-слюсаря та Соломіїному скромному заробітку перукаря. Але заради цього дня вони відкладали кожну копійку, навіть відмовилися від літньої відпустки.
— Соломійко, а Богдан де ночував? — спитала мати, ставлячи на стіл тарілку з димлячими варениками. — Не вдома ж?
— У Віталія, у свідка. Кажуть, жениху не можна наречену бачити перед весіллям, то щастя не буде, — Соломия покрутила ложкою вареник, але їсти не хотілося.
— Дурниці всі ці! — відмахнулася мати. — Ми з твоїм батьком, світла йому пам’ять, і напередодні разом були, і в день весілля зранку, і прожили тридцять років душа в душу. А ось сусідка Марія всі прикмети дотримувала, так чоловік її через рік кинув.
Соломия кивнула, але мамині слова чомусь не заспокоїли. Навпаки, в грудях стало тривожніше. Вона уявила Богдана, який зараз теж снідає свого друга й, мабуть, так само хвилюється. Цікаво, про що він думає? Чи радіє так само, як вона повинна радіти?
О дев’ятій прийшла майстриня з манікюру, весела тітка Настя з сусіднього під’їзду. За нею — перукарка Іринка, Соломіїна колега по салону.
— Ну що, наречена, готова стати найкрасивішою? — засміялась Іринка, розкладаючи інструменти на туалетному столику. — Я тобі таку зачіску зроблю — всі позаздрять!
— Тільки не дуже високу, — попросила Соломия. — Богдан казав, що йому подобається, як я з розпущеним волоссям.
— Та вже ні! — втрутилася мати. — У такий день зачіска має бути урочистою! А Богдан твій нехай потерпить, потім все життя розпущене бачитиме.
Іринка взялася за роботу, накручуючи локони й закріплюючи шпильками. Соломия дивилася у дзеркало й не впізнавала себе. У відображенні була якась інша жінка — нарядова, урочиста, але чужа.
— А де сукня? — зацікавилась тітка Надя, працюючи над нігтями. — Покажи!
Мати урочисто винесла з шафи довгий чехол із сукнею. Соломия купила її ще минулого року, одразу після того, як Богдан зробив пропозицію. Тоді це білосніжне мереживне диво здавалося їй найкрасивішим на світі.
— Ой, яка краса! — зітхнула тітка Надя. — Прямо як королева будеш!
— Дороге, мабуть? — діловито поцікавилась Іринка.
— Та нічого, переживемо, — зітхнула мати. — Зате донечка буде казковою на своє
Соломія дякувала в душі тому важкому розмові з Білозором, що врятувала їх обох від фатальної помилки, і тепер пишна весільна сукня висіла в шафі непотрібним, але мудрим нагадуванням, що справжнє кохання квітне лише там, де немає місця брехні самому собі.
