Кость сидів у інвалідному візку й дивився крізь запотелі шибки на вулицю. Йому не пощастило:

Тарас сидів у інвалідному візку й дивився крізь запотелі вікна на подвіря лікарні. Йому не пощастило: з палати відкривався вид на внутрішній дворик, де був невеличкий сквер із лавочками та клумбами, але людей там майже не було. До того ж, стояла зима, і пацієнти рідко виходили на прогулянки. Тарас лежав у палаті сам. Тиждень тому його сусіда, Валерка Шевченка, виписали додому, і з того часу хлопцеві стало ще сумніше. Валерко був товариським, жартівливим хлопцем, знав мільйон історій, які розповідав із запалом, немов справжній актор. Він і був актором навчався на третьому курсі театрального. Одним словом, з Валерком неможливо було нудьгувати. До того ж, до нього щодня приходила мама, приносила смачну випічку, фрукти, солодощі, якими сусід щедро ділився з Тарасом. Разом із Валерком із палати ніби вивітрилася домашня теплота, і тепер Тарас почувався самотнім, нікому непотрібним.

Його сумні думки перервала медсестра, яка увійшла до палати. Подивившись на неї, він ще більше засмутився: замість молодої й усміхненої Оленки прийшла похмура, завжди незадоволена Людмила Степанівна. За два місяці в лікарні Тарас ні разу не бачив, щоб вона посміхалася. І голос у неї був такий самий, як і вираз обличчя: різкий, грубуватий, неприємний.

Ну що, розсівся, Бондаренко? Марш на ліжко! гримнула Людмила Степанівна, тримаючи наготові шприц.

Тарас із покірним зітханням розвернув візок і підїхав до ліжка. Медсестра спритним рухом допомогла йому піднятися, а потім так само спритно перевернула його на живіт.

Штани знімай, наказала вона.
Тарас послухався й нічого не відчув. Людмила Степанівна робила уколи майстерно, і за це хлопець щиро їй вдячний.

«Скільки ж їй років? думав він, спостерігаючи, як вона уважно прощупує жилу на його тонкій руці. Мабуть, вже на пенсії. Пенсія маленька, доводиться працювати, тому й зла».

Тим часом медсестра ввела голку в бліду, ледве помітну жилу, змусивши Тараса лише трохи зморщитися.

Ну от і все, Бондаренко. Закінчили. Лікар заходив сьогодні? несподівано запитала вона, вже збираючись йти.

Ні, похитав головою Тарас, може, пізніше завітає

Ну, чекай. І біля вікна не сиди протягне, і так сухий, як вялена риба, сказала Людмила Степанівна і вийшла.

Тарас хотів було образитися, але не міг: у її словах, крім звичної грубоватості, відчувалася турбота. Хоч і така, незвична для нього

Тарас сирота. Батьки загинули, коли йому було чотири. У їхньому селі стався жахливий пожежа, і хлопчик залишився єдиним, хто вижив. Про ту трагедію нагадував опік на плечі та неправильно зрощена кисть: мати, рятуючи сина, викинула його крізь розбите вікно в сніг. Вона встигла це зробити за мить до того, як палаючий дах обрушився, поховавши під собою всю родину. Так Тарас опинився в дитбудинку. Родичі у нього були, але ніхто не поспішив його забрати.

Від матері йому дістався мякий, лагідний характер, мрійливість і яскраво-зелені очі, а від батька високий зріст, розмашиста хода та хист до математики. Батьків він памятав погано, лише іноді в памяті спалахували, ніби уривки кіно, короткі моменти з минулого: ось він з мамою на селянському святі, сміється і махає яскравим прапорцем; ось сидить на батькових плечах і відчуває на щоках теплий літній вітер. Ще він памятав великого рудого кота, якого звали то Мурчиком, то Рудьком Окрім спогадів, у нього нічого не залишилося: навіть сімейний альбом згорів у тому проклятому вогні

У лікарні його ніхто не відвідував не було кому. Коли Тарасу виповнилося вісімнадцять, держава виділила йому світлу кімнату в гуртожитку на четвертому поверсі. Жити самому йому подобалося, але іноді накатувала така туга, що аж душило. З часом він звик до самотності і навіть знайшов у ній свої плюси. Але дитячий будинок давав про себе знати: коли він бачив на вулицях дітей з батьками, його охоплювали гіркі думки

Після школи Тарас хотів вступити до університету, але не набрав балів. Довелося йти до технікуму. Там йому сподобалося, і спеціальність теж. Але з одногрупниками стосунки не склалися: тихий і замкнутий, він їм був нецікавий. До того ж, говорити їм було особливо ні про що він віддавав перевагу книгам і науковим журналам, а не шумним вечіркам чи компютерним іграм. Іноді вони розмовляли, але лише про навчання. Те саме було й з дівчатами: його соромязливість і небалакучість не входили до списку чоловічих якостей, адже завжди знаходилися сміливіші та розмовніші. До того ж, у вісімнадцять років він виглядав на шістнадцять. Швидко став «білою вороною» у групі, але це його, здавалося, не хвилювало.

Оцените статью
Оперативно про головне
Добавить комментарий