«Марічка з комуналки, або як кішка повернула діда до життя»
— Степане, вона ж так і лежить, — голос Олени був ледь чутний, тремтів, ніби в ньому було щось більше за звичайну тривогу. Вона стояла біля вікна, притиснувши лоб до скла, і дивилася вниз, на занедбаний двір хрущовки в одному зі старих районів Києва. — Годинами не ворушиться. Навіть вухом не поведе…
— Може, вже здохла, коли не рухається? — буркнув Степан, не відриваючи погляду від старого телевізора, де йшов матч із сипким коментатором.
— Та що ти, Степане! — Олена кинула на чоловіка докірливий погляд. — Жива. Очі відкриті. Але порожні… Нічого не бачить, дивиться в одну точку, ніби у минуле.
— Значить, хвора. Її час прийшов, ось і йде. Знайшла собі цвинтар під нашою липою.
— Ні, Степане. Це ж та сама кішка. З п’ятого під’їзду. У господині вчора похорони були, пам’ятаєш? Бабуся — на десяток років старша за нас. А її діти… квартиру забрали, а кішку — на вулицю. Викинули, як стару річ. Сама бачила, як двері захлопнули, а вона сидить, не йде. Чекає…
Степан наморщив чоло. Бабусю він пам’ятав — Ганна Іванівна, з нею колись чоловік її дружив. Не близько, але по-сусідськи: кивали один одному, коли зустрічалися біля лавочки. Саме він колись зібрав чоловіків, і вони поставили тут дитячий майданчик, лавки під липами. А тепер усе — онуки приїжджають раз на рік, а кішка лишилася сама.
— Вчора, кажеш, — пробурчав він. — А діти що? Не могли її забрати?
— Дітям, Степане, важливі лише квадратні метри. Душа, спогади, книги — усе в смітник. Навіть кішку, що жила з матір’ю більше десяти років, викинули, як стару ганчірку. Ох…
Вона мовчки пішла в передпокій, взулася і вийшла. За п’ятнадцять хвилин повернулася з кішкою на руках — сірою, зхудалою, але живою. Та не опиралася, ніби давно все вирішила для себе.
— Хоч суди мене, хоч лаяй, а я не могла інакше! — з порогу скрикнула Олена й опустила бідолашку на килимок.
Кішка — звичайна Мурка, не молода, з важким поглядом і байдужістю, ніби душу їй випалили. Вона лігла біля дверей, не ворушачись.
Степан мовчав. Лише відвернувся. Але Олена не здалася: пішла на кухню, поставила миску з теплим бульйоном, покрошила туди курки.
Вранці миска була порожня.
— Ну от, розумниця, поїла! Значить, жити хочеш. Значить, не час тобі вмирати. Господиня, звісно, чекає… але пізніше, чуєш?
Але звикання йшло важко. Тиждень — і кішка все лежала біля входу. Лише поглядом провожала, коли хтось заходив чи виходив. Спала вдень, їла вночі. І жодного звуку.
Степана це дратувало.
— Розляглася тут! — бурчав він. — Проходу нема. Що, інших кутів мало? Усе під ногами…
Одного разу навіть зачепив її пакетом з магазину.
— Та щоб тебе, іди вже! — прикрикнув він, але Мурка лише подивилася на нього… без злості, але так, ніби він — чужий. Як і весь світ.
З того дня вона перебралася в кімнату. Лежала біля стіни, немов її там і не було. Без скарг, без нявкання, без шелесту. Просто існувала.
— Та хіба це кішка? — не вгавав Степан. — Тінь. Стара баба і є.
— Та тобі не соромно, Степане?! — зірвалася Олена. — Вона господиню чекає. Вони ж були разом стільки років… А ти спробуй потім сам — сядеш у кутку, діти за спиною шепочуться, онуки тобі на голову сядуть, а ти згадуй молодість… І дай Боже, щоб хтось поруч просто руку поклав.
Степан раптом замовк. На серці занило. Адже й справді… Не дарма кажуть: як до звірів ставишся — так і до людей потім. Перестав бурчати. Навіть приніс із магазину пакетик корму. Спеціального. Вперше в житті.
А потім сталося неймовірне.
Олена повернулася від доньки — сиділа з онуком. З порогу почула — чоловік щось говорить. Не собі, не по телефону. Увійшла — Степан сидів у кріслі, поруч Мурка — тепер уже Марта, як він її називав, — на підлокітнику, дивиться у вічі.
— Життя, воно… ламає. Але й лікує. Головне — дожити до ранку. І щоб хтось поруч був. Не обов’язково людина. Просто — хтось, хто не відвернеться, — говорив він їй, наче сповідався.
— І що, вона тебе розуміє? — з посмішкою запитала Олена, ховаючи сльози.
— Ще як. Правда, Марто?
— Мяв, — пролунало впевнено.
Олена засміялася — вперше за довгий час.
— Гаразд, філософе, йди за борошном. Напеку млинців. Хочеш?
Степан не відповів. Погладив Марту і вийшов. А вона — провела його поглядом. Теплим. Майже людським.
За півгодини він повернувся з борошном… і кормом.
— Чула? Мужики козла гоняють біля лавок. Піду й я. Давно там не був.
— Ти здурів? Я в цю дурню не граю, — сміялася Олена.
— Не тобі кажу. Марті. Ми з нею підемо.
ОСтепан і Марта пішли, а Олена дивилася їм услід і думала, якщо б не ця стара кішка, її чоловік так і зіпсувався б у своїй самотності, а тепер вони обоє — трохи живіші, ніж раніше.
