Коли Олеся виходила заміж, їй було двадцять пять. Вона вже не була наївною дівчинкою, що мріяла про принца на білом коні: добре заробляла, мала квартиру, яку їй залишила бабуся, і чітко розуміла, чого хоче від життя.
Вважала, що шлюб це про чесність, підтримку, про «ділимо все навпіл» і, звичайно, про любов. На все життя.
А Андрій був із тих, в кого неможливо не закохатися. Розумний, спокійний, добре вихований. Завжди тримав слово, не підвищував голосу, не брехав. З ним було тихо. Навіть занадто.
Вони прожили разом майже вісім років. Народився син, Максим.
І чомусь усе почало розвалюватися. Зростаючі рахунки, постійна втома, недомовленості, холод у спілкуванні і, нарешті, мовчання.
Вони не зраджували один одному, не сварилися, не влаштовували драм.
Вони просто перестали бути єдиним цілим. Сімєю.
Коли Андрій сказав, що йде, Олеся не заплакала. Просто видихнула:
Куди?
Він пожав плечима.
Дивно, але образу вона не відчула. Втому так. Порожнечу так. Але не образу. Навіть злості не було. Лише байдужість.
***
Через три місяці Андрій одружився із своєю колегою. Без зайвої помпи, але офіційно.
Олеся здивувалася, але не заважала, не влаштовувала істерик, не нагнітала ситуацію через аліменти.
І треба сказати, Андрій виявився порядним чоловіком. Гроші надходили вчасно. Без нагадувань.
Максима навідував не лише у вихідні: забирав у будні, допомагав із уроками, ходив на шкільні свята, катався з ним у парку на велосипедах.
Олеся це цінувала, тому поводилася відповідно, по-дорослому.
Зустрічаючись із Андрієм, говорила спокійно, не сипала претензіями, ходила разом із ним на батьківські збори.
Минали роки.
У неї була робота, подруги, стабільність.
Андрій був щасливий у новому шлюбі.
Максим ріс, не створюючи батькам проблем.
***
Одного вечора він запитав, трохи хвилюючись:
Мам, а можна я трохи поживу у тата? У них кішка є Тато й тітка Марина давно мене запрошують.
У Олесі стиснулося серце, але вона лагідно посміхнулася, погладила сина по голові й відпустила до батька.
***
Перші дні вони з Максимом листувалися, дзвонили один одному. Він надсилав фото кішки, розповідав, що тато готує смачні млинці, а Марина дозволяє грати на планшеті до девятої.
Олеся ставила лайки, писала у відповідь: «Молодець!» і на всяк випадок: «Не забудь почистити зуби».
А потім телефон замовк.
Минуло два дні ні повідомлень, ні дзвінків. Спочатку вона вирішила не втручатися. Хлопчина ж захопився, нове місце, нові враження. Але на третій день Олесі стало не по собі.
Андрій теж не писав. Зазвичай було формальне: «Усе гаразд, він спить», або «Забрав із школи». А тут тиша.
Олеся розуміла, що жодної трагедії в цьому немає. Просто їй бракувало сина.
І вона злилася.
Не на нього на себе. За те, що в домі порожньо. За те, що вона його відпустила. За те, що тепер чужа жінка варить її синові юшку, каже «на добраніч» і «доброго ранку».
Та й речі він збирав поспіхом. Піжаму забув, змінне взуття, улюблену книжку про лицарів.
Ось із цим: піжамою, книжкою й взуттям вона й поїхала.
До них
***
Підійшла до дверей. Зупинилася
Пакет із речами міцно стискала обома руками, ніби він міг стати її опорою.
Серце шалено калатало
Нарешті, Олеся зітхнула й подзвонила.
Клацнув замок.
Двері відчинилися.
На порозі стояла жінка явно старша за Олесю, трохи вища, струнка, із мяким світлим обличчям, ніби підсвіченим зсередини. Без макіяжу. У розтягнутому сірому светрі. Волосся зібране у неохайний пучок, вибиті пасма мяко обрамляли обличчя.
Не красуня.
Не ефектна.
Але тепла. Тиха. Затишна
«І це вона?» із здивуванням подумала Олеся. «Та, з якою Андрій так швидко звязав своє життя?».
Добрий день, тихим, трохи хрипким голосом промовила жінка, Ви Олеся?
Олеся кивнула.
Я тут дещо синові принесла. Він забув.
Простягнула пакет і раптом відчула, що несвідомо шукає в очах цієї жінки хоча б тінь ніяковості.
Але та дивилася спокійно й впевнено.
«Чому він так швидко одружився з нею? Що в ній такого?» думала Олеся.
Заходьте, Марина розчинила двері й відступила.
Дякую. Я ненадовго.
А Максима немає, вибачливим тоном сказала Марина. Він у бабусі.
Я знаю, кивнула Олеся, і я чесно кажучи, не до нього
Чаю налити?
Якщо можна
Пройшли на кухню. Там усе було дуже просто: світла скатертина, плита, чайник уже гудів, ніби Марина поставила його заздалегідь.
З цукром? запитала Марина
