З самого початку я зрозуміла, що в родині чоловіка для мене не буде місця. Щойно ми з Артемом одружилися, його сестра Оксана дала мені зрозуміти, що я тут чужа. Я намагалася налагодити стосунки, бути корисною, але все марно. Ніби билася головою об бетонну стіну.
Працюю я в поліклініці — у реєстратурі, а іноді допомагаю з записами до лікарів чи направленнями на обстеження. Чимало разів допомагала і рідним чоловіка: влаштовувала без черг, домовлялася з лікарями, робила так, щоб люди не переплачували. Хтось дякував, хтось мовчав, але я не ображалася — це ж родина.
Оксана ж користувалася моєю добротою найбільше. Вона знала, що в мене є авто, і постійно просила підвести. Причому не по справах — то в магазин, то до салону краси, то в гості. Особливо любила дзвонити вихідними о дев’ятий ранку: «Підвези, будь ласка, на інший кінець міста, мені терміново». Але ніколи не замислювалася, чи хочу я спати чи є в мене свої справи. До речі, у неї є чоловік із власною машиною, але чомусь особистим такси стала саме я.
Оксана часто втягувала в свої справи й Артема. Варто було їй подзвонити — і він кидав усе та їхав. Я намагалася поговорити, просила бути твердішим, але він завжди відповідав: «Ти не зрозумієш, у тебе немає брата чи сестри». А ось у нього, бачте, це — «рідне».
Святкування з його родиною — окреме випробування. Усі збиралися разом, обмінювалися подарунками. Я теж дарувала — усім. Але мені ніхто нічого не дарував. Наче я — прозоре повітря. Ніби я не витрачаю свій час, гроші на бензин і нерви.
Два роки тому Оксані робили операцію. Я тоді використала всіх своїх знайомих у медицині, домовилася з хірургами, зробила так, що вона не заплатила жодної гривні. Робила це не для подяки. Але коли людина навіть «дякую» не каже — це болюче. Особливо коли знаєш, що її рідна мати не досягла б і половини.
А потім сама я потрапила до лікарні. Була потрібна термінова операція. І як ви думаєте, хто з родини чоловіка подзвонив, щоб дізнатися, як я? Ніхто. Жодна душа. А Оксана — подзвонила. Тільки не поспівчувати. Їй терміново знадобилася копія якогось документу. Вона знала, що я після операції, але все одно дзвонила. Їй навіть не спало на думку, що можна почекати чи спитати когось іншого. Ось і вся їхня «рідність».
Час минув. Я оговталася. Одного разу ми з Артемом приїхали на день народження його дядька. Усі вже зібралися. Усі, крім Оксани, підійшли, привіталися. А вона… навмисно вийшла з кімнати, тільки побачивши мене. Ніби я заразлива. Після того нещасного дзвінка вона не сказала мені ані слова. Рік. Рік мовчання. За папірчик.
Більше я не хочу бути зручною. Не хочу бути безкоштовною послугою для родини, яка бачить у мені лише вигоду. Своїх рідних у мене немає. Але я більше не дозволю витирати об мене ноги. Все. Я втомилася. Я більше нічого не винна.
