Коли час приходить
Початок девяностих. Я жила та працювала в Нідерландах. Спокійне, розмірене життя в маленькій європейській країні здавалося вже налагодженим. Але світ змінювався, падали стіни, відкривалися кордони. І раптом пропозиція, від якої важко відмовитися. Київ. Новий проєкт. Перспективи
Я працювала над дисертацією з медичної інженерії: створювали моделі приладів, здатних уловлювати біопотенціали організму, «чути» серце та мозок без розрізів та голок. Майбутнє медицини було вже близько.
І ось пропозиція. Але для цього треба було переїжджати. Я довго не наважувалася сказати мамі.
Вона сиділа вечором на кухні, у старому кріслі, тихо перебираючи чотки. Я набралася сміливості.
Мамо я маю тобі сказати Мені запропонували роботу. У Києві
Вона підвела на мене очі глибокі, ясні, але з тінню втоми.
Далеко, доню. У її голосі не було докору, лише тихий біль.
Це шанс Я зможу закінчити дисертацію, працювати з людьми, які розуміють цю сферу
Мати мовчала. Лише губи здригнулися. І раптом у куточках її очей зявилися сльози. Я завмерла: за все життя я ніколи не бачила, щоб вона плакала.
Ти поїдеш, а я?.. ледве чутно промовила вона. Мені ж уже 79, сил усе менше.
Я припала до її руки.
Мамочко Я тебе не покину. Але я ж маю думати і про майбутнє
Вона подивилася на мене серйозно, майже суворо:
Памятай, доню. У Бога все не даремно. Якщо Він відкриє тобі дорогу ти поїдеш. А якщо ні значить, Він хоче, щоб ти була поруч.
З того часу почалися дивні перешкоди.
Спочатку мені відмовили у академвідпустці: «Ваш захист не може бути перенесений». Я повернулася додому в сльозах.
Знову відмова? запитала сестра, зустрічаючи мене у передпокої.
Так! я кинула сумку на стілець. Не розумію, чому! Все ж можна вирішити, я ж говорила з професором
Сестра обійняла мене за плечі.
А може, це знак?
Я махнула рукою:
Знак Яка дурниця! Це ж документи!
Але серце стиснулося.
Коли з документами нарешті все налагодилося, виникла нова біда: відмова у візі. Чиновник сухо сказав: «Не вистачає однієї довідки».
Я вийшла на вулицю, у руках тремтіла папка з паперами. Хотілося кричати.
Господи, чому?! прошепотіла я.
А вдома мама вже почувалася гірше. Вона втомлювалася навіть після короткої прогулянки.
Мамочко, може, лікаря викликати? обережно запитала я.
Вона посміхнулася.
Не треба. Я все відчуваю сама.
Вночі я сиділа біля її ліжка. Вона взяла мою руку.
Доню, не мучай себе. Все встигнеш. А зараз ти потрібна мені.
Я притиснула її долоню до обличчя.
Мамочко, я залишуся.
Вона подивилася вдаль, ніби бачила щось, що було приховане від мене.
Ти залишишся. Бо Господь так влаштував.
За кілька днів її не стало.
Дім поринув у тишу. Здавалося, навіть стіни плакали.
Я сиділа біля вікна, поки горіли свічки, поки у коридорі шепотілися люди.
І саме тоді задзвонив телефон. Голос із посольства:
Ваші документи готові. Усі підписи поставлені. Ви можете приїжджати.
Я поклала слухавку, і в мене перехопило подих. Два дні тому нічого. Все руйнувалося. А тепер все вирішено.
Я плакала і розуміла: це не випадковість. Я мала залишитися. Я мала бути поруч. Провести маму в останню путь.
Тільки після цього дорога відкрилася.
Тепер, озираючись назад, я чітко чую її голос:
Якщо Бог відкриє тобі дорогу ти поїдеш.
І Він відкрив. Але тоді, коли вона вже дивилася на мене з небес.
Життя навчає: іноді найважливіші рішення приймаються не нами, а тими, хто любить нас більше за все.
