Коли любов — це не про гаманець, а про плечі поруч
Марійка важко переступила поріг. З вулиці прослизав холод і сирий дощ. Вона ледве зняла пальто та черевики, коли почула знайомий голос:
— Привіт, кохана! — Андрій, завжди з теплою посмішкою, вже чекав на неї.
— Привіт, — ледве посміхнулась вона, відчуваючи, як голова розколюється втомою після важкого дня.
— Може, повечеряємо? — запропонував він.
— Зараз переодягнуся й почну готувати, — зітхнула Марійка, автоматично рухаючись до кімнати.
— Усе вже готово. Сідай, відпочинь. Я тебе чекав.
Вона завмерла на мить, потім тихо кивнула:
— Дякую… Сьогодні я просто на межі…
Коли вона повернулась до кухні, стіл був накритий. Теплий аромат тушкованої картоплі, домашнього борщу та чаю з медом обійняв кімнату. Марійка сіла і з вдячністю подивилася на Андрія.
— Ну, розкажи, як справи? — почав він, але не встиг закінчити. Задзвонив телефон.
Вона глянула на екран: невідомий номер.
— Алло?.. — і в ту ж мить зблідла, міцно стиснувши слухавку. — Що?.. Як упала?.. Де ви? Зараз приїду!
Марійка кинула виделку, ніби вона раптом обпекла пальці, і вже за десять хвилин була в таксі. Її мати посковзнулася біля під’їзду та потрапила до лікарні. У приймальні пролунав вирок — компресійний перелом хребта. Операція, довга реабілітація. Пів року ліжка — мінімум.
У палаті лежала жінка, яка ще учора, хоч і буркотіла, сама варила вареники та прибирала хату. А тепер — безпомічна, прикута до ліжка. Марійка ледве стримувала сльози.
Андрій був поруч із першого дня. Приїжджав, коли вона не могла. Носив передачки, сидів із тещею, розповідав, як цвіли каштани біля будинку, як Марійка тримається на роботі.
Коли мати повернулася додому, почався справжній жах. Дівчина метушилася між офісом, аптеками та домом. Готування, гігієна, процедури, вічні нарікання матері — сили зникали з кожним днем.
Одного вечора вона втекла до Андрія. Виснажена, вона розплакалася, лише зачинивши за собою двері:
— Я не витягую, Андрію. Це занадто. І ще відчуваю провину — адже це ж мама…
Він слухав мовчки. Потім, не кажучи ні слова, пішов у спальню і почав збирати речі.
— Що ти робиш?! — здивовано скрикнула вона.
— Переїжджаю до тебе. Тепер у нас все спільне. Якщо тобі важко — я поруч. Ми разом подолаємо.
Спочатку Марійка не вірила. Вона знала характер своєї матері — гостра на язик, принципова, не терпить чужих у своєму просторі. Але Андрій витримав. Жодних скарг, жодних нервів. Він просто став частиною її нового життя.
Вранці будив її кавою, давав поспати ще півгодини. Сам прання, прасування, готував каші для матері та щось смачне для Марійки. Жартував із тещею, терпів її злобливість, навіть коли та сварилася.
А коли почалася реабілітація — він був не замінний. Підтримував, коли мати вчилася ходити, провожав до ванни, допомагав із вправами. Ввечері, замість відпочинку, знову прибираКоли мати остаточно одужала, вона сама спекла паску на весілля, а Андрій, дивлячись у щасливі очі Марійки, зрозумів, що справжнє кохання — це коли ти можеш бути сильною опорою не тільки в радості, а й у найважчі хвилини.
