Неначезна любовь зруйнувала моє життя. Тепер я не знаю, як жити далі…
Усе пішло не так.
Буває, закриваю очі й повертаюся думками до тих часів, коли ще вчилася у школі в Чернігові. Рахувала дні до випускного, мріючи поїхати до Києва — не просто так, а до свого коханого — Остапа, який вступив до медичного університету раніше за нас і вже почав навчання у столиці. Ми були разом із шкільної лави. Все здавалося таким світлим, справжнім, вічним.
Коли й я здала іспити та вступила до столичного вишу, ми відразу почали жити разом. Наша малесенька орендована квартирка стала справжнім домом. Разом готували, готувалися до іспитів, скрупульозно рахували кожну гривню й засинали в обіймах. Часто лягали спати голодними, бо на їжу не вистачало. Але мені було досить одного — його поруч. Я відчувала справжнє кохання. А він шепотів перед сном, що я — його все, його доля.
З часом усе стало міцнішим, серйознішим. Ми говорили про майбутнє, про весілля, про дітей. Я потай розглядала фасони весільних суконь і уявляла, як виглядатиме наш день — білі квіти, шовкова фата, рідні, щасливі сльози. Наші родини вже вважали, що ми одружимося відразу після випуску — ми були разом чотири роки, нас сприймали як одне ціле.
Але одного дня все розсипалося.
Якось у вихідні, коли Остап готувався до іспиту й не міг відірватися, моя нова подруга з університету — Соломія — запросила мене на дачу під Житомиром. Привід — день народження її дядька, Богдана, якому виповнилося 37. Вона багато розповідала про нього — улюблений дядько, успішний бізнесмен, живе в Німеччині, завжди везе подарунки. Я погодилася — думала, це буде кілька днів відпочинку. Не знала, що це стане початком кінця мого колишнього життя.
Богдан був чарівним. Розумний, харизматичний, впевнений у собі. Він розповідав історії, яких я навіть у фільмах не чула. Я ловила кожне його слово, кожен погляд. І коли він запитав, чи є у мене хлопець, я — не знаю чому — збрехала. Сказала, що нещодавно розійшлася, і все складно. Його очі спалахнули. Так почався наш таємний зв’язок. Я думала, це літня пригода. Але захопилася настільки, що втратила голову. Я відчувала, як закохуюся в цього чоловіка — дорослого, досвідченого, загадкового. Він запропонував поїхати з ним до Берліна. А я… погодилася. Усе здавалося казкою. Я навіть не поговорила з Остапом. Поки він був на парах, я зібрала речі й залишила йому записку: «Вибач. Усе минуло. Ми йдемо різними шляхами».
У Німеччині я кинула навчання, покинула все. Працювала нянею, підробляла де доведеться — лише б бути поруч із Богданом. Він казав, що я повинна бути ідеальною. Вранці — сніданок у точно визначений час. Ввечері — вечеря, яка йому подобається. Якщо я одягала просту сукню, він кривився. Якщо поправлялася або худнула — сердився. А коли сердився — ставав іншим. Кричав, ображав, одного разу навіть замкнув мене в будинку й не випускав, поки я не влізу в його улюблену сукню. Я мовчала. Мені було соромно й страшно. Але після бур завжди приходили дні ласки — він ставав ніжним, турботливим. Я вірила, що це — кохання. Зараз розумію: це була залежність. Слабкість. Хвороба.
Коли йому виповнилося 40, він захотів дитину. Хлопчика. Пообіцяв, що якщо це буде Ярослав — на честь діда — він стане найщасливішим. Але вагітність не наставала. Минуло майже два роки. Коли я запропоКоли я запропонувала звернутися до лікаря, він розлютився, а наступного дня викинув мої речі за двері, сказавши, щоб я зникла з його життя назавжди.
