Коли мій чоловік вигнав мене з дому, я була в розпачі. З часом я зрозуміла, що це було благословення.
Того дня, коли він викинув нас на вулицю, мені здавалося, що життя втратило сенс. Але минули роки, і я усвідомила це була найкраща подія мого життя.
Я вийшла заміж за кохання, навіть не підозрюючи, які випробування мене чекають. Після народження доньки я набрала сімнадцять кілограмів, і все змінилося.
Чоловік почав принижувати мене, називаючи «коровою» чи «свинею», відмовляючись бачити в мені жінку. Він постійно порівнював мене з дружинами своїх колег, казав, що вони витончені, а я, на його думку, стала схожою на тварину.
Його слова роздирали серце. Пізніше я дізналася, що у нього була коханка молода жінка, перед якою він навіть не соромився дзвонити мені в очі, писати їй повідомлення, немовлячи моя донька й я для нього більше не існували.
Нічми я плакала тихо, не маючи нікого, кому б могла розповісти. Сирота, без родини, дружні звязки обірвалися після весілля. Відчуваючи свою безкарність, чоловік почав піднімати на мене руку. Плач доньки дратував його він кричав, вимагав заспокоїти її, погрожуючи викинути нас на вулицю.
Я ніколи не забуду того дня. Він повернувся з роботи й наказав негайно залишити квартиру. На дворі падав сніг, смеркалося. З однією валізою й донькою на руках я опинилася у дворі, не знаючи, куди йти. Він навіть не дав нам зібрати речі. Поки я намагалася зрозуміти, що робити, перед будинком зупинилося таксі. З нього вийшла його коханка з валізою й піднялася до нашої колишньої оселі. У кишені в мене залишилося лише кілька гривень.
Єдиним прихистком став лікарня, де я колись працювала. На щастя, чергувала знайома медсестра. Вона прихистила нас, і ми залишилися там на ніч.
Наступного дня я пішла до ломбарду, де продала невеличкий хрестик на ланцюжку єдину память про матір, а також сережки, подаровані чоловіком до весілля, та обручку. Знайшла оголошення про кімнату в передмісті, яку здавала стара бабуся, Бабуся Марія. Вона стала для нас немов рідною. Доглядаючи за донькою, дала мені змогу влаштуватися на роботу.
Без освіти спочатку пішла в мясокомбінат, потім прибиральницею вночі. Пізніше клієнтка, для якої я прибирала, запропонувала мені посаду помічниці у своїй фірмі з хорошою платнею. Саме вона допомогла мені вступити до університету, отримати диплом і стати адвокатом.
Тепер моя донька навчається у Києві. Ми маємо трикімнатну квартиру, машину, їздимо у подорожі кілька разів на рік. Моя адвокатська справа квітне, і я дякую долі за те, що того дня нас вигнали. Без цього я б ніколи не досягла успіху.
Нещодавно ми з донькою шукали ділянку під заміський будинок. Знайшли один біля Карпат. Яка ж була моя подив, коли двері відчинив мій колишній чоловік, а за ним його коханка, тепер також не дуже струнка. Мені хотілося сказати йому все, що я думаю, але я лише мовчки подивилася на нього. Переді мною стояв чоловік з обвислим животом, пяний, закручений у боргах. Саме тому вони й продавали будинок. Після важкої мовчанки я покликала доньку, і ми пішли.
Я досі спілкуюся з Бабусею Марією, часто відвідую її з пирогами та невеликою допомогою. Її доброти я не забуду ніколи. Так само як і свою колишню роботодавицю, Олену саме вона повернула мені віру в себе і допомогла піднятися.
