Любов крізь роки
Весняним днем Орест повернувся з армії, відслуживши два роки. Проходячи повз школу, він побачив Соломію, яка виходила зі шкільного подвір’я після уроків. Він аж остовпів.
— Соломіє! Ого, яка ти стала! Ну й справжня красуня!
— Яка саме? — з усмішкою спитала вона.
— Ніби наречена розквітла. Гарна!
— Ну що ж, гарніша за Мар’янку? — примружила очі, схиливши голову набік.
— Е-е-е, ні, моя Мар’янка найкраща, — відповів Орест.
— Ну то й іди до своєї красуні, а на мене не витріщайся. Не для тебе цвіту, — плеснула плечима і пішла геть.
Орест дивився вслід гарній дівчині й, хитаючи головою, думав:
— Характер у Соломії такий, а яка ж красуня!
А в серпні в Ореста з Мар’янкою було весілля. Як же плакала Соломія, сховавшись за густими малинниками за селом. Не хотіла бачити веселого Ореста та щасливу Мар’янку.
Ніхто в селі не знав, що Соломія з дитинства любила Ореста, свого сусіда. Вона знала — вони ніколи не будуть разом. Він навіть і не здогадувався про її почуття.
Вона закохалася в нього ще у п’ятому класі, а може й раніше. Але коли вона була у шостому, а він закінчував школу, вони разом їздили на районні змагання. Бігли естафету, і вона повинна була прийняти паличку від Пашка, але він упав, ледь передавши їй. Ох, як вона виклалася — мчала, немов вітер, бо на останньому етапі біг Орест, і їхня школа мала стати першою. Соломія відіграла час, передала паличку, і вони перемогли. Після забігу Орест підхопив її, закрутив у повітрі:
— Молодець! Бігла, як справжня чемпіонка. Дякую! — поставив на землю, а у неї голова крутилася — чи від щастя, чи від обертання. — Ех, якби ти була старшою, стала б моєю нареченою.
З тих пір він, зустрічаючи її, жартівливо гукав:
— Привіт, наречена! — а вона махала у відповідь.
А справжньою нареченою була Мар’янка, з якою він дружив із дев’ятого класу. Соломія бачила їх у школі на перервах — стоять, сміються, щось обговорюють. Заздрила.
— От якби Орест так на мене дивився, як на ту Мар’янку… — думала вона.
Потім він пішов до армії. А тепер Соломія лежить на траві, дивиться у небо, сльози висохли. Тепер уже нічого не змінити. Орест одружується. Дивлячись на хмари, вона шепотіла:
— Куди ви пливете? Візьміть мене з собою, щоб не бачила я щасливого Ореста… Може, десь далеко чекає на мене моє щастя, а тут — лише страждання. Ну й закохалася ж! Тепер він одружений, сім’янин, діти будуть… Ну й нехай. Зате я через тиждень їду до міста — вступати до медучилища, а потім у медінститут.
Вона встала, відряпала сукню й пішла додому. Вирішила більше не думати про сусіда — він тепер не вільний. І вже просто бажала йому щастя, без злоби й образу.
Час минав. Закінчивши медучилище, Соломія приїхала на канікули й пішла у ліс по суниці. Поверталася з невеликим кошиком, де лежали стиглі, соковиті ягоди. Вийшла на дорогу, йшла до села, коли її наздогнав вантажний автомобіль. З кабіни вистрибнув Орест.
— Привіт, наречена! А ти ще гарніша стала. Чого сама по лісу бродиш, не страшно?
— А кого мені боятися? Ведмедя? — засміялася Соломія. — Якщо що, угощу його ягодами.
— Краще мене угости, — сказав Орест, і вона простягнула кошик. Він узяв жменю ягід і відправив у рот. — Ого, який смак! Ніби мед із духом лісу.
Соломія грайливо дивилася на нього, а він раптом став серйозним, обійняв її, хотів поцілувати, але вона вирвалася.
— Чого ти? — здивувався він. — Ти ж на мене так дивишся… Мабуть, любиш?
— Може й люблю. Але не хочу перемішувати любов із брудом. Не стану.
— Пробач, — Орест прислонився до машини. — Ти така… Ех… Забудь. — І вскочив у кабіну.
А Соломія йшла до села й повторювала:
— Забуду. Ось вступлю до інституту — і все.
Після інституту вона працювала у міській лікарні педіатром. Зустрічалася з хлопцями, але до весілля справа не доходила. Не могла так закохатися, щоб викинути Ореста з серця. Іноді навіть порівнювала з ним своїх парубків.
У село не їздила. Хіба що на кладовище — до батьків. Приїжджала на таксі, щоб ніхто не бачив.
А одного разу, стоячи біля батьківської могили, вона раптом замерла. На сусідньому пам’ятнику побачила фото Мар’янки та доньки Ореста. Їй аж млосно стало. Дата смерті — два роки тому.
— Боже… Що сталося? — схопилася вона за губи. — Мар’янка й донька… В один день… Бідний Орест…
Вона швидко повернулася до таксі й попросила підвезти до села. Вказала на свій дім.
— Зупиніться тут, будь ласка, — сказала водієві.
Вийшла. Дім зустрів її похмуро. Старий, занедбаний, з темними вікнами. Страшно було заходити.
— Соломіє? — раптом почула вона
